Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Завжди виходило так, що я голодую, не сплю ночей, підношу молитви ради добра і щастя тих, хто, поспішаючи надягти волосяницю на мене, не квапляться надіти її самі. Я служив священним ослом, що тягнув убогі мощі свободи; мощі, яким ці люди поклонялися, намагаючись триматися від них подалі.

‹Обмін листами між Шатобріаном і Поліньяком; Шатобріан просить аудієнції у короля, щоб пояснити мотиви свого прохання про відставку; Поліньяк запрошує його до міністерського палацу›

Князь де Поліньяк прийняв мене у добре мені відомому просторому кабінеті. Він поспішно підвівся назустріч, потиснув мені руку із сердечністю, яку я хотів би вважати щирою, потім поклав руку мені на плече, і ми стали походжати по кабінету. Він сказав, що не приймає моєї відставки, що король також не приймає її, що мені необхідно повернутися до Рима. Останню фразу він повторив кілька разів, краячи мені серце. «Чому, – говорив він, – ви не хочете мати справи зі мною, як раніше з Ла Ферронне і Порталісом? Хіба я вам не друг? У Римі ви отримаєте все, що забажаєте; у Франції ваше слово значитиме більше від мого; мені необхідні ваші поради. Ваша відставка може призвести до нового розколу. Невже ви хочете нашкодити уряду? Ви дуже прогнівите короля, якщо не зміните свого наміру. Благаю вас, дорогий віконте, не робіть цієї дурниці».

Я відповів, що не вважаю свій намір дурницею, що я при доброму розумі, що уряд Поліньяка украй непопулярний, що висунуті до нього претензії, можливо, несправедливі, але це не робить їх менш реальними; вся Франція переконана, сказав я, що новий кабінет обмежить суспільні свободи, і мені, захисникові цих свобод, неможливо залишатися на боці тих, кого вважають за їх ворогів. Слова ці далися мені нелегко, позаяк, по суті кажучи, мені поки не було в чому дорікнути новим міністрам; я міг засуджувати лише їх передбачувані дії, на що вони мали право відповісти, що ні про що подібне і не думають. Пан Поліньяк присягнувся мені, що любить Хартію не менше за мене, але любив він її на свій лад. На жаль, знеславленій дівчині мало користі від ніжності того, хто зганьбив її честь.

Цілісіньку годину ми правили кожен своє. Врешті-решт, пан де Поліньяк сказав, що коли я заберу назад своє прохання про відставку, король охоче прийме мене і вислухає всі мої претензії до нового кабінету, якщо ж я вперто стоятиму на своєму рішенні, Його Величність не дасть мені аудієнції, бо розмова зі мною буде йому неприємна.

Я відповів: «У такому разі, князю, прохання моє залишається у вас. Я ніколи в житті не відмовлявся від своїх слів, і, якщо король не бажає прийняти свого вірного підданця, не наполягатиму». З цими словами я відкланявся. Я попросив князя призначити на моє місце герцога де Лаваля, якщо місце це все ще миле його серцю, і схвально відрекомендував йому членів моєї дипломатичної місії. Потім бульваром Інвалідів я пішки попрямував у свою богадільню – я ж і був якраз бідним калікою. Прощаючись із паном де Поліньяком, я помітив, що до нього знову повернулася незворушна безтурботність, яка перетворювала його на безмовного угодованця, створеного для того, щоб загубити імперію.

‹Прощальний лист Шатобріана Папі Римському›

Кілька днів я продовжував умертвляти себе в моїй Утіці; я написав листи, що повинні були зруйнувати будівлю, яку я споруджував з такою любов’ю. Коли вмирає людина, найдужче зворушують душу всякі дрібниці, рідні, сімейні подробиці; так само, коли вмирає мрія, болючіше за все ранять усякі дурниці, що гублять її. Я тішив себе надією провести решту днів серед римських руїн. Подібно до Данте, я вирішив не повертатися в рідні краї. Ці заповітні розпорядження, що так багато означали для мене, швидше за все не розчулять читачів моїх «Записок». Старий птах падає з гілки, де звив гніздо; він прощається із життям і зустрічає смерть. Підхоплений течією, він просто змінює одну річку на іншу.

Коли ластівкам приходить час відлітати, одна здіймається з місця першою, щоб сповістити про швидку появу решти: я був першою ластівкою, що передбачила результат законної монархії. Чи радів я похвалам, якими осипали мене газетярі? Анітрохи. Дехто з моїх друзів, розраховуючи втішити мене, запевняли, що я ось-ось стану першим міністром, що мій сміливий і рішучий хід дасть багаті плоди; вони приписували мені честолюбні плани, від яких я був далекий, як ніколи. Не розумію, як може людина, що знає мене хоча б тиждень, не помітити, що я зовсім не маю такої – втім, цілком законної – пристрасті, як честолюбство, яке спонукує людей битися на політичній ниві до останнього. Я завжди мріяв піти на спочинок: посада посла в Римі була мені мила тим, що не обіцяла ніякого просування і давала притулок у безвиході.