Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Втім, скільки не наводь прикладів, у нашій країні дар письменника, що безумовно перевершує всі інші таланти, бо він не виключає жодного з них, завжди стоятиме на заваді політичному успіху: справді, яка користь у високому розумі? він ні на що не придатний. Французькі дурні, особлива і суто національна порода людей, мають за ніщо французьких Гроціїв, Фрідріхів, Беконів, Томасів Морів, Спенсерів, Фолклендів, Кларендонів, Болінґброків, Берків і Каннінґів.

У нашім марнославстві ми ніколи не погодимося визнати навіть за геніальною людиною різнобічної обдарованості і здатності справлятися зі справами звичайними так само добре, як справляється з ними людина звичайного розуму. Досить вам хоч на якусь дещицю вийти за межі банальності, як тисяча дурнів зчиняють галас. «Ви заноситесь у хмари!» – кричать вони, горді тим, що самі животіють на землі і не хочуть іншої долі. Таємне усвідомлення власної недосконалості змушує цих бідолашних заздрісників повставати проти таланту; вони поблажливо нагадують Верґілію, Расіну і Ламартіну, що їхній талан – вірші. Але який ваш талан, панове гордівники? – забуття: воно чатує на вас за двадцять кроків од будинку, тим часом як названих поетів двадцять віршованих рядків, написаних ними, прославлять навіки.

‹Французи в Римі за Директорії та Імперії; прогулянки Шатобріана Римом; доля його племінника Крістіана, що став єзуїтом у Римі; від’їзд Шатобріана з Рима до Парижа в травні 1829 р.›

‹Політичні умови у Франції: слабкість ліберального міністерства Поліньяка; Шатобріан їде на води в містечко Котре, в Піренеях, і там складає вірші про цей край›

Я не зміг докінчити оду: мій тужливий барабан бив відбій, скликаючи мріяння минулих ночей, проте в лави відступаючих весь час вривалися мріяння нинішньої хвилини, чий сяючий вид ніяк не в’язався з боязкою міною їх старих товаришів.

І ось, віддаючись віршуванню, я побачив молоду жінку; що сиділа на березі гірського потоку; вона підвелася й пішла мені назустріч; з розмов місцевих мешканців вона знала про мій приїзд. Незнайомка виявилася таємничою Окситанкою, з якою ми вже два роки листувалися, жодного разу не бачивши одне одного; таємниця розкрилася: Patuit Dea [86].

Сповнений шанобливості, я відвідував біля струмка свою наяду. Одного разу, коли я зібрався вже йти, вона захотіла провести мене; мені довелося на руках донести її до неї додому. Ніколи ще мені не було так соромно: я гадав, що людина мого віку, здатна викликати таку пристрасну прихильність юної особи, просто смішна, і що приємнішою для мене могла виглядати ця примха, то більшого приниження я зазнавав, справедливо бачачи в ній знущання. Від сорому я ладний був утекти до ведмедів, що водилися по сусідству. Я відчував зовсім не те, що Монтень, який сказав: «Любов повернула б мені зіркість, тверезість, люб’язність, змусила б піклуватися про власну зовнішність…» Бідолахо Мішель, ти говориш про чудові речі, але на жаль, людям нашого віку любов усього цього аж ніяк не повертає. Нам залишається тільки одне: доброхіть одійти. Отже, замість того, щоб віддатися заняттям здоровим і мудрим, щоб стати гідним кохання, я постарався стерти з пам’яті швидкоплинний образ моєї Клеманси Ізор; гірський вітерець невдовзі розвіяв химеру прекрасного створіння; дотепна, рішуча і чарівна шістнадцятилітня чужоземка була вдячна мені за те, що я оцінив себе по справедливості: нині вона вже заміжня.

Чутки про падіння міністерства дійшли до наших ялицевих лісів. Досвідчені люди говорили навіть про те, що новий уряд очолив князь де Поліньяк, але я нітрохи в це не вірив. Нарешті прибули газети: я розгорнув їх і з подивом прочитав офіційне повідомлення, що підтверджувало ці чутки. З того часу, як я живу на світі, фортуна не раз підносила мені сюрпризи, але такого жорстокого розчарування мені ще не доводилося зазнавати. Доля в черговий раз змела з лиця землі всі виплекані мною химери; але цього разу разом з моїми ілюзіями вона загубила монархію. Я важко пережив цей страшний удар; розпач мій був великий, бо я відразу ухвалив рішення: я повинен покинути свою посаду. Я отримав багато листів; у всіх мені пропонували подати у відставку. Навіть ледве знайомі мені люди виявили мені повагу своїми настановами.