Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Як гордилася б подібним торжеством людина, що не прожила на світі так багато років, як я, і ще чутлива до спокус світла й бурі! Я заледве змушую себе згадувати про свій похилий вік, коли вечорами галереями мого будинку серед квітів, вогнів і музики пурхають доньки весни: вони здаються мені зграєю лебедів, що летять у теплі країни. Які розчарування чекають їх попереду? Одні линуть до того, що вже люблять, інші – до того, чого ще не полюбили. У кінці шляху їх чекає гробниця, яких тут так багато, один з тих стародавніх саркофагів, у яких тутешні мешканці тримають воду; їхній прах змішається з прахом багатьох інших легковажних і чарівних створінь. Ці хвилі краси, діамантів, квітів і пір’я хлюпочуть під музику Россіні, що її виконують усі оркестри разом, яка поступово затихає вдалині. Чи не та це мелодія, що чулась мені в зітханні флоридського вітерцю чи в стогонах, що сповнюють храм Ерехтеї в Афінах? Чи це жалкування далеких аквілонів, що колисали мене на хвилях океану? А може, під маскою однієї з цих блискучих італійок ховається моя сильфіда? Ні, моя дріада нерозлучна з луговими вербами, вона залишилася на комбурзькому узліссі – там, де з’явилася мені вперше. Світські забави, що наздогнали мене в кінці життєвого шляху, чужі мені, і все ж у цій феєрії є щось п’янке, і вона крутить мені голову: я знову здобуваю тверезість і холодність розуму, лише побувавши на пустельній площі перед собором Святого Петра або в безлюдному Колізеї. Тоді дрібні земні картини відступають, і очам моїм відкриваються видовища, рідні лише минулій журбі моєї юності.

‹Листи Шатобріана до пані Рекам’є; його донесення графові Порталісу›

Друг великого Л’Опіталя, канцлер Олів’є, висловлюючись мовою XVI сторіччя, що зневажало церемонії, порівнює французів з мавпами, які видираються на маківку дерева й, усівшись там, показують усьому світу те, що треба було б приховувати. Історія Франції з 1789 року до наших днів доводить справедливість цього порівняння; втім, кожна людина, долаючи життєвий шлях, уподібнюється мавпі канцлера; рано чи пізно всі без сорому виставляють напоказ свої каліцтва. Так і я, познайомивши читачів зі своїми депешами, відчуваю бажання похвалитися: дивлячись на великих людей, які нині кишать усюди, розумієш, що в наші дні тільки лицемір не оголошує сам себе безсмертним.

Чи ви читали дипломатичне листування, присвячене найважливішим подіям минулих епох, що зберігається в архіві міністерства закордонних справ? – Ні.

То, можливо, ви читали листування опубліковане? можливо, вам відомі подробиці перемов дю Белле, д’Осса, Дюперрона і президента Жаннена, можливо, ви заглядали в «Державні мемуари» Вільруа, «Королівські заощадження» Сюллі, в мемуари кардинала Рішельє і листи Мазаріні, в документи, що стосуються Вестфальського договору і Мюнстерського миру? Можливо, вам знайомі донесення Барійона про англійські справи і листування з приводу іспанського спадку, можливо, з-під вашої уваги не випало ім’я пані де Юрсен, можливо, вам попадався на очі «сімейний договір» пана де Шуазеля, можливо, вам не чужі імена Хіменеса, Олівареса і Помбаля, ви знаєте про боротьбу Гуго Гроція за свободу морів, читали його листи обом Оксеншернам, пам’ятаєте про перемови першого міністра Вітта з Петером Гроцієм, другим сином Гуго, нарешті, можливо, погляд ваш привертало зібрання дипломатичних угод? – Ні.

Виходить, ви ніколи не читали всіх цих незліченних просторікувань? У такому разі прочитайте їх, а потім перейдіть до моїх депеш із Пруссії, Англії та Рима (не будемо торкатися такої прикрої для вас війни в Іспанії, хоча вона – головна моя заслуга на державній ниві), порівняйте їх з усіма іншими депешами, які я тільки що перелічив, і, поклавши руку на серце, скажіть, які з них більше стомили вас: скажіть, чи дуже відрізняється моя робота від роботи моїх попередників, скажіть, чи поступаюся я стародавнім міністрам і покійним послам в умінні вдаватися в дрібниці істотності ?

Перш за все ви побачите, що ніщо не випадає з моєї уваги: я не забуваю ні про Решид-пашу, ні про пана де Блакаса; я ревно відстоюю свої посольські права і привілеї, я тримаюся хитро і двоєдушно (а це найважливіша гідність!), і хитрість моя така велика, що я не відповідаю на лист панові Фунхалю, чиє становище ненадійне, але з підступної ввічливості роблю йому візит, щоб ублаготворити його, не залишивши, проте, в його руках жодного отриманого від мене рядка. У розмовах з кардиналами Бернетті та Альбані, двома державними секретарями, у мене не вихоплюється жодного необережного слова; я не цураюся і дрібниць: я даю лад паперам французів, що мешкають у Римі, і закладені мною основи зберігаються донині. Орлиним поглядом я прозираю протизаконність договору, укладеного в Трініте-дю-Мон між Папською областю і послами Лавалем і Блакасом – договору, який жодна зі сторін не мала права укладати. Потім я здіймаюся у сфери вищої дипломатії і, не маючи, втім, ніяких вказівок від міністра закордонних справ, беру на себе сміливість дати відвід одному з кардиналів, щоб не побачити на папському престолі ставленика Австрії. Я дістаю таємні протоколи конклаву: ніякому іншому послові це не вдалося б; день за днем я шлю на батьківщину списки кардиналів з результатами голосування. Я не забуваю і про родичів Бонапарта; я не полишаю надії вмілим поводженням добитися від кардинала Феша відмови від звання ліонського архієпископа. Досить якому-небудь карбонарію почати готувати нову змову, я негайно дізнаюся про це і визначаю, наскільки правдиві чутки про майбутній бунт; досить якому-небудь абатові почати плести інтриги, я негайно дізнаюся про це і руйную плани тих, хто хотів посварити кардиналів з французьким послом. Нарешті, я з’ясовую, що кардинал Латіль довірив головному сповіднику якусь важливу таємницю. Чи задоволені ви? Чи згодні, що перед вами людина, яка знає свою справу? У такому разі я зізнаюся вам, що ця дипломатична поденщина не коштувала мені ніяких зусиль, що я розправлявся з нею, як будь-який пересічний посол; так простак селянин у Нижній Нормандії шиє штани, пасучи овець: моїми вівцями були мої мрії.