Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Я одержав листа від тієї дотепної пані, що іноді відвідувала мене в міністерстві; міркуйте самі, яка вона люб’язна: вона схиблена на турках; Магомет, стверджує вона, – велика людина, що набагато випередила свій народ!

Життя в Римі мало б навчити мене зневажати політику. Тут не утрималися ні свобода, ні тиранія; руїни римської республіки перемішалися з руїнами Тиберієвої імперії; і ті й інші взялися порохом! Чи не доводить капуцин, мимохідь змітаючи цей прах своєю сутаною, що все на світі – лише суєта суєт? Проте мимоволі я постійно звертаюся думкою до долі моєї бідолашної батьківщини. Я бажав би для неї віри, слави і свободи; чому я не в змозі прикрасити її цим потрійним вінцем?»

« Рим, четвер, 5 лютого 1829 року.

«Торре Вергата – монастирська земля, розташована за одне льє від могили Нерона, по ліву руку від дороги, якщо їхати з Рима, в найгарнішому і найбезлюднішому краї: там, зовсім неглибоко, під порослою травою і будяками землею, спочивають незліченні уламки стародавніх пам’ятників. Позавчора, у вівторок, закінчивши листа до Вас, я почав розкопки. Зі мною не було нікого, крім Іасента і Вісконті, – він командує роботами. Погода стояла прекрасна. Дюжина людей, озброєних ключками і лопатами, що викопували з-під землі гробниці та уламки палаців або будинків в абсолютно безлюдній місцевості, являла собою видовище, гідне Вас. Я бажав лише одного – щоб Ви перелетіли сюди. Я охоче погодився б жити разом з Вами в наметі серед цих руїн.

Я теж узявся за лопату і розкопав осколки мармурових статуй: судячи з усього, у мене є надія знайти щось варте і повернути все, що я витратив, беручи участь у цій могильній лотереї; у моєму розпорядженні вже є шматок грецького мармуру такий завбільшки, що його вистачить на бюст Пуссена. Ці розкопки стануть метою моїх прогулянок; щодня я буду спрямовувати кроки до цих уламків. Якому сторіччю, яким людям належали вони? Можливо, ми, самі того не знаючи, турбуємо найславніший у світі прах. Можливо, нам поталанить виявити напис, який кине світло на яку-небудь історичну подію, розвіє яку-небудь помилку, з’ясує яку-небудь істину. А потім, коли ми з дюжиною напіводягнених селян покинемо ці місця, тут знову запанують забуття і тиша. Чи можете Ви уявити собі, які пристрасті вирували колись у цій пустелі, які тут розігрувалися драми? Тут жили пани і раби, щасливці і невдахи, красуні, що крутили голови чоловікам, і честолюбці, що мріяли про міністерські портфелі. Тепер тут немає нікого, окрім птахів і мене, та й то ненадовго; незабаром ми відлетимо звідси. Скажіть, чи варто після цього мені, армориканському варварові, що мандрував серед дикунів, осілих на материку, невідомому римлянам, і посланцеві тих священиків, яких римляни кидали на поживу левам, бути міністром дрібного галльського царя? Коли я закликав Леоніда в Лакедемоні, він не відповів мені: шум моїх кроків у Торре Вергата не збудить жодної живої душі. А коли я в свою чергу зійду в могилу, я не почую навіть звуку Вашого голосу. Отож, мені треба чимшвидше повернутися до Вас і покінчити з усіма земними химерами. Немає нічого кращого за відставку, немає нічого щирішого, ніж прихильність, подібна до Вашої».

‹Продовження листів до пані Рекам’є: смерть папи Лева XII і його похорон; вибори нового папи; екскурс в історію папства; листи Шатобріана до пані Рекамьє і його донесення графові Порталісу про кардиналів – кандидатів на посаду папи; інтриги Шатобріана на користь кандидата, прихильного до Франції; перемога Шатобріана: папою вибрано одного з «йо-го» кандидатів – кардинала Кастільйоні (Пій VIII), хоча державним секретарем став кардинал Альбані, який співчував Австрії›

Я давав бали і влаштовував прийоми в Лондоні та Парижі і, хоча народжений в іншій пустелі, не так уже погано справлявся зі своєю роллю в цих нових краях; але я навіть не підозрював, що таке святкування в Римі: у них є щось античне, що зближує втіхи зі смертю. Вілла Медічі, де самі сади вже являють собою дорогоцінну прикрасу і де я приймав сьогодні вранці велику княгиню Єлену, в прекрасному обрамуванні: з одного боку вілла Борґезе і будинок Рафаеля, з іншого вілла на Монте Маріо і горбисті береги Тибру; внизу – весь Рим, подібний до покинутого орлиного гнізда. Між купами дерев прогулювалися серед нащадків Паул і Корнелій перші красуні Неаполя, Флоренції і Мілана; принцеса Єлена здавалася їх повелителькою. Борей, що несподівано налетів з гори, накинувся на бенкетний намет і помчав, несучи обривки тканини і гірлянд, – так само розправився час з тутешнім краєм. Усі члени посольства були в розпачі, що ж до мене, то я відчував якусь іронічну веселість, бачачи, як вітер небесний викрадає мою короткоденну позолоту і швидкоплинні радощі. Намет дуже скоро впорядкували. Спочатку хотіли влаштувати сніданок на терасі, але тепер стіл накрили всередині розкішного палацу; голоси валторн і гобоїв, що їх розносив борей, чимось нагадували мені шелест американських лісів. Гості, що пустували на вітрі, розвіяні вуалі і кучері жінок, sartarella, що не боїться бурі, поетеса, що звертає свої імпровізації до хмар, повітряна куля з вензелем північної принцеси, що відлітає в небо – усе це надавало святу, в якому, здавалося, змішалися звичні мені бурі, нового вигляду.