Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Але хоч як би змінювалися від сторіччя до сторіччя звичаї і люди, все в Італії сповнене природної величі, недоступної нам, жалюгідним варварам. У Римі ще й тепер живі люди, в чиїх жилах тече римська кров, люди, котрі пам’ятають про те, що предки їхні панували над світом. Чужоземці, що туляться в новеньких хатинках біля Народної застави або в палацах, які вони поділили на комірчини, проткнувши дах незліченними димарями, нагадують щурів, які нишпорять біля підніжжя творінь Аполлодора і Мікеланджело або прогризають дірки в пірамідах.

Нині знатні римляни, розорені революцією, зачиняються у своїх палацах, витрачають гроші з осторогою і самі керують господарством. Той, кому випадає щастя (вельми рідкісне) бути прийнятим у них увечері, проходить анфіладу порожніх, без меблів, напівосвітлених кімнат, де у присмерку біліють, подібно до привидів чи повсталих з домовини мерців, античні статуї. Нарешті обідранець слуга відчиняє гостю двері до якогось гінекею: навколо столу сидять три-чотири старі або молоді, погано одягнені жінки; с хилившись над рукоділлям при світлі лампи, вони перемовляються словами з батьком, братом або чоловіком, що напівлежить оддалік у подертих кріслах. Спочатку вигляд цієї родини, що її охороняють чудові статуї, здається вам якимсь шабашем, але потім ви виявляєте в ньому щось прекрасне, шляхетне і царствене. Чичисбеїв у Римі більше немає, але є абати-носії, обтяжені шалями або грілками; то тут, то там, як і раніше, зустрічаються дами, чий дім так само важко уявити без друга-кардинала, як без дивана.

Папам нині вже неможливо вступати в любовні зв’язки і роздавати землі й посади, подібно до того, як королям неможливо відкрито утримувати фавориток. Як же проводять час знатні римські дами тепер, коли життя їхнє не заповнене ні політикою, ані трагічними любовними пригодами? Було б цікаво прозирнути у суть цих нових звичаїв; якщо я залишуся в Римі, то займуся цим.

Я побував у Тіволі 10 грудня 1803 року; у розповіді про цю поїздку, надрукованій тоді, я писав: «Тутешній край схиляє до задумливості і мрійливості; я звертаюся думками до минулого життя, я зношу тягар сучасного, я намагаюся прозріти майбутнє; де я опинюся, що робитиму і ким стану через двадцять років?»

Двадцять років! цей відрізок часу здавався мені рівним цілому сторіччю; я був певен, що зійду в могилу набагато раніше, ніж він закінчиться. Але спустив дух не я, а володар світу, а з ним зникла з лиця землі і його імперія!

Майже всі мандрівці старого і нового часу писали про Римську Кампанію як про жахливу і голу рівнину. Сам Монтень, який не страждав від браку уяви, говорить: «По ліву руч вдалині видно Апенніни, а перед ними – краєвид неприємний, поверхня здиблена, зрита глибокими тріщинами… місцевість гола, без дерев, безплідний шматок землі».

Протестант Мільтон дивився на Римську Кампанію поглядом сухим і безпристрасним, як його віра. Лаланд і президент де Бросс були так само сліпі.

Тільки у «Подорожі місцями дії останніх шести книг «Енеїди» пана Бонштеттена, опублікованій у Женеві в 1804 році, через рік після виходу мого листа до пана де Фонтана (він побачив світ на сторінках «Меркюр» наприкінці 1803 року), можна відшукати декілька правдивих слів про цю прекрасну безлюдну місцевість, хоча й тут не обійшлося без докорів: «Яка втіха читати Верґілія під небом Енея і, так би мовити, перед очима гомерівських богів! – говорить пан Бонштеттен. – Який пустинний цей самотній край, де бачиш тільки море, розорені ліси, поля, безкраї луки і жодної людини! На всьому цьому величезному просторі я не помітив жодного будинку, крім того, що стоїть неподалік на вершині пагорба. Я підійшов ближче; двері були виламані, я піднявся сходами, увійшов до приміщення, що було колись спальнею: у ньому звив гніздо хижий птах…

Якийсь час я провів коло вікна цього порожнього будинку. Біля ніг моїх простягалося узбережжя, таке багате і прекрасне під час Плінія, а зараз покинуте землеробами».

Відтоді як вийшов друком мій опис Римської Кампанії, ставлення до неї змінилося і хула поступилася місцем глибокій пошані. Англійські і французькі мандрівці, що йшли моїми стопами, завмирали від захоплення протягом усього шляху від Сторти до Рима. Пан де Турнон у своїх «Статистичних нарисах» розділяє те захоплення, яке я мав щастя висловити першим. «Що далі просуваєтеся ви у глиб Римської Кампанії, – говорить він, – то ясніше постає перед вами сувора краса її грандіозних контурів, її плавних рельєфів у прекрасному облямуванні гір. Її одноманітна велич приголомшує і прославляє думку».