Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Мені слід було виявляти більше покірності, приниженості і християнської смиренності. На жаль, людина слабка: я не можу похвалитися євангельською чеснотою; якщо мене вдарять по одній щоці, другу я не буду підставляти.

Звичайно, якби я знав заздалегідь, чим усе це скінчиться, я утримався б від багатьох вчинків; депутати, що голосували за фразу про відмову від підтримки, змінили б своє рішення, якби передбачали, до чого приведе це голосування. Ніхто серйозно не хотів трагічної розв’язки, окрім кількох людей. Почалося все із звичайного бунту; у революцію його перетворила сама законна влада: у потрібний момент їй забракло розуму, обережності і рішучості, які ще могли б її врятувати. Врешті-решт, у світі просто стало на одну монархію менше; впала ця монархія – впадуть і інші; мій обов’язок лише в тому, щоб зберігати їй вірність: цей обов’язок я ніколи не зраджу.

Вірою і правдою служачи монархії в пору її перших знегод, я залишився відданий їй і в її останніх нещастях: усі стражденні завжди знайдуть у мені співчувальника. Я відмовився від усього – від посад, пенсій і почестей і, щоб нікому не бути зобов’язаним, заклав власну домовину. Суворі і непохитні судді, чесні і непідкупні роялісти, що присмачують свої багатства присягою, як присмачуєте ви м’ясо сіллю, щоб воно довше зберігало свій смак, майте хоч трохи поблажливості до мене на згадку про мої минулі невдачі; нині я спокутую їх по-своєму, не по-вашому. Невже ви думаєте, що під старість людині, яка трудилася не покладаючи рук і повинна відпочивати від праці, – легко знову почати заробляти на хліб насущний? Адже я міг вибрати і легший шлях: з 1 по 6 серпня 1830 року я не раз бував у палаці на запрошення Філіпа, про що ще розповім; я сам, доброхіть, відмовився від його щедрих пропозицій.

Якби пізніше я розкаявся у своїй шляхетності, я мав змогу поправити справу. Пан Бенжамен Констан, на ту пору такий могутній, писав мені 20 вересня: «Я охочіше поговорив би з вами в цьому листі про вас, ніж про мене: така розмова дала б значно більше користі. Я хотів би нагадати вам про ту втрату, якої зазнала вся Франція у зв’язку з вашою відставкою – адже ви робили такий шляхетний і живодайний вплив на долю вітчизни! Проте розмова на таку особисту тему прозвучала б нескромно, і з прикрістю, яку розділяють зі мною всі французи, я змушений шанувати вашу педантичність».

Вважаючи, що я ще не до кінця виконав свій обов’язок, я став на захист вдови і сироти; я пізнав, що таке суд і в’язниця – доля, що обминула мене за Бонапарта. Мої вірчі грамоти – відставка після загибелі герцога Енгієнського і голос, піднесений на захист пограбованого сироти; моє опертя – розстріляний принц і принц-вигнанець; мої слабкі руки переплелися з їх немічними руками: чи є у вас, роялісти, такий вірний почет?

Але чим міцніше зв’язував я своє життя узами відданості і честі, тим частіше поступався свободою дій ради незалежності думки; думка ця повернулася в свою стихію. Нині, відійшовши від справ, я знаю ціну урядам. Чи варто вірити майбутнім королям? Чи варто вірити нинішнім народам? Мудра і невтішна людина нашої безпринципної епохи черпає жалюгідне заспокоєння лише в політичному атеїзмі. Скільки б молоді покоління не тішили себе надіями, від мети їх відокремлюють довгі роки; людство йде до загальної рівності, але не прискорює ходу за нашим бажанням; час – рід вічності, пристосований до речей тлінних; народи та їхні прикрощі йому байдужі.

З усього сказаного випливає, що, якби уряд прислухався до моїх не раз повторених порад, якби політики не віддали перевагу задоволенню своїх дріб’язкових амбіцій над добром Франції, якби влада краще оцінювала здібності підданців, якби міністри чужоземних держав бачили, подібно до Олександра, порятунок французької монархії в ліберальних установах і не викохували в серці наших володарів недовіру до основ Хартії, законний монарх досі посідав би свій трон. Ах! що минуло, те минуло! хоч скільки оглядайся назад, хоч скільки повертайся назад, того, що було, не відшукати: люди, ідеї, обставини – все розвіялося, як дим.

Париж, 1839

Отже, я мав їхати послом до Рима, до Італії – країни моєї мрії. Перш ніж продовжити свою розповідь, мені необхідно розповісти про жінку, з якою я вже не розлучуся до кінця цих «Записок». Я писав їй з Рима до Парижа: читач повинен дізнатися, до кого звернені мої листи, як і коли я познайомився з пані Рекам’є.