Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Але в 1814 році пані Рекам’є бачила в мені всього лише звичайного чичероне , що однаково належить усім мандрівцям; пізніше, у 1823 році, щастя посміхнулось мені, я перестав бути для неї сторонньою людиною, і ми змогли разом віддаватися спогадам про римські руїни.

У Неаполі, куди пані Рекам’є вирушила восени, її самоту було порушено. Не встигла вона зупинитися на заїжджому дворі, як побачила посланця короля Йоахима. Готовий зрадити руку, що довірила йому скіпетр замість хлиста, Мюрат мав намір приєднатися до коаліції. Бонапарт устромив шпагу посеред Європи, подібно до того, як галли встромляли свого меча посеред маллуса : шпагу імператора оточували королівства, які він роздав своїм родичам. Кароліні дісталося королівство Неаполітанське. Пані Мюрат не надто нагадувала витончену стародавню камею, як-от принцеса Борґезе, але зовнішність її була своєрідніша, а розум жвавіший, ніж у Поліни. Твердість характеру виказувала в ній сестру Наполеона. Природа створила її не тільки жінкою, а й королевою, і вона носила діадему по праву.

Кароліна прийняла пані Рекам’є з люб’язністю тим зворушливішою, що гніт тиранії виявляв себе навіть у Портичі. Втім, зміна влади пішла на користь місту, де похований Верґілій і народився Тассо, місту, де жили Горацій і Тіт Лівій, Боккаччо і Саннадзаро, де побачили світ Дуранте і Чимароза. На вулицях знову запанував лад: лацароні більше не жонглювали головами жертв, страчених для потіхи адмірала Нельсона і леді Гамільтон. Розкопки в Помпеї розширились, нова дорога піднялася на гору Паузиліппо, уздовж якої я проїздив у 1803 році, прямуючи в Літернум, що став усипальнею Сципіона. Нові королі, представники військової династії, воскресили життя у країнах, де раніше повільно тяглися до смерті осколки старовинних родів. Здавалося, ніби Роберт Гвіскар, Гільйом Залізна Рука, Рожер і Танкред повернулися на землю, переставши, втім, бути лицарями.

Пані Рекам’є в лютому 1814 року мешкала в Неаполі: а де в цей час був я? у моїй Вовчій долині; там почав я писати історію мого життя. Я згадував забави мого дитинства, а за вікнами гриміли постріли чужоземних солдатів. Жінка, чиєму імені судилося завершити ці «Записки», ходила над морем поблизу Байї. Чи передчував я те щастя, яким обдарують мене одного разу ці береги, коли малював у «Мучениках» партенопейські спокуси:

«Щоранку, як тільки займалася зоря, я прямував до портика. Сонце вставало на моїх очах, воно осявало ніжними променями пасмо Салернських гір, синю водну гладінь, усіяну білими вітрилами рибальських човнів, острови Капрею, Енарію і Прохіту, Мізенський мис і Байю з усіма її спокусами.

Квіти та фрукти, вологі від роси, не такі солодкі й свіжі, як околиці Неаполя у мить їх пробудження. Дійшовши до портика, я щоразу дивувався, бачачи море, бо хвилі тут дзюркотіли тихо, немов маленький струмочок; не тямлячи себе від захоплення, прихилявся я до колони і, без думок, без бажань, без планів проводив цілі години на одному місці, вдихаючи дивовижне повітря. Чари цього краю полонили мене так владно, що мені здавалося, ніби божественний цей аромат перетворює все моє єство і, подібно до чистого духу, я лину до небес… Чекати або шукати прекрасну діву, бачити, як вона шле нам усмішку з човна, у борт якого хлюпочуть хвилі, краяти з нею обсипану квітами водну гладінь, йти за чарівницею у глиб миртового гаю і в ті блаженні краї, куди Верґілія помістив Елізіум, – ось чим були заповнені наші дні…

Можливо, в інших місцях клімат народжує сластолюбство і присипляє доброчесність; чи не тому дотепний переказ говорить, що Партенопею побудовано на могилі сирени? М’яка зелень полів, тепле повітря, округлі контури гір, плавні закрути річок і долин – усе в Неаполі зваблює відчуття, усе голубить їх і ніщо не ображає…

Щоб сховатися від палючих променів юного сонця, ми йшли в ту частину палацу, що збудована під морем. Лежачи на ложі із слонової кістки, ми слухали дзюркотання хвиль над нашими головами; якщо в цьому затишному куточку нас заставала буря, раби запалювали лампи, наповнені дорогоцінними арабськими пахощами. Тоді входили до нас юні неаполітанки і вносили у вазах з Ноли пестумські троянди; там, надворі, ревіли хвилі, а тут діви співали нам пісень і радували наші погляди повільними танцями, що навівали спогади про Грецію: так втілювалися в реальність поетові видіння: здавалося, нереїди грають у Нептуновім гроті».