Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

У Ліоні пані Рекам’є допомагала іспанським полоненим; у Альбано її співчуття змушена була шукати інша жертва тієї влади, що вигнала мешканку Парижа з рідних теренів: якийсь рибалка, обвинувачений у змові з папською владою, був заарештований і засуджений до смерті. Мешканці Альбано благали чужоземку, що оселилася в їх містечку, заступитися за нещасного. Її провели у в’язницю; вона побачила полоненого і, приголомшена його відчаєм, заплакала. Нещасний благав прийти йому на допомогу, захистити його, врятувати: благання ці краяли серце пані Рекам’є, бо вона не могла вирвати юнака з рук смерті. Вже споночіло, а стратити його повинні були на світанку наступного дня.

Нітрохи не розраховуючи на успіх, пані Рекам’є, проте, не вагаючись почала діяти. Їй подали екіпаж, і вона рушила в дорогу, залишивши надію в серці засудженого, але не маючи її сама. Минувши рівнину, що кишіла розбійниками, вона прибула до Рима, але не застала начальника поліції на місці. Дві години вона чекала його в палаці Фіано; а тим часом хвилини чужого життя закінчувались. Як тільки пан де Норвінс з’явився в палаці, вона негайно пояснила йому мету свого візиту. Він відповів, що не має права відкласти виконання вироку.

Із засмученим серцем пані Рекам’є поїхала назад: полонений спустив дух, коли вона під’їжджала до Альбано. Місцеві мешканці чекали француженку на узбіччі дороги: угледівши екіпаж, вони кинулися до неї. Священик, що був під час страти, переказав пані Рекам’є останні слова нещасного юнака: він дякував пані, яку не переставав шукати очима аж до останньої хвилини; він просив молитися за нього, бо для християнина випробування не кінчаються і за домовиною. Священик провів пані Рекам’є до церкви; юрба вродливих альбанських селянок ішла за ними. Рибалку розстріляли в той час, коли промені сонця, що сходило над обрієм, освітили осиротілий човен, на якому юнак раніше краяв море, і береги, уздовж яких пролягав його шлях.

Аби перейнятися огидою до завойовників, треба було дізнатися правду про заподіяні ними лиха; треба було бачити, з якою байдужістю прислужники тирана навіть у тому куточку землі, куди не ступала його нога, приносили йому в жертву життя невинних створінь. Чим заважав Бонапарту нещасний рибар з Папської області? Без сумніву, імператор не знав про існування цього бідняка; поглинений своєю боротьбою з королями, він не знав навіть імені своєї простонародної жертви.

Світ пам’ятає лише про перемоги Наполеона; він забув про сльози, якими полито основу його тріумфальних колон. Що ж до мене, то я певен, що ці невидимі страждання, ці нещастя покірливих бідняків – таємна причина, через яку Провидіння скидає володаря з його трону. Шалька терезів, на якій скупчуються окремі несправедливості, перетягує іншу – ту, на якій лежить удача володаря. Є мовчазна кров і кров, яка волає: земля мовчки п’є кров, пролиту на полі бою, але коли ллється кров мирних мешканців, земля стогне. Бог чує цей стогін і помщається. Бонапарт убив рибалку з Альбано; кілька місяців по тому він вирушив у вигнання до рибалок з острова Ельба, а потім помер серед рибалок з острова Святої Єлени.

Чи доводилось пані Рекам’є згадувати мене на берегах Тибру й Аніо? Я відвідав раніше за неї ці сумні пустині, там залишилася могила, яку ушанували своїми сльозами друзі Жульєтти. Дочка пана де Монморена (пані де Бомон) померла в 1803 році; після її смерті пані де Сталь і пан Неккер написали мені сповнені жалю листи; листи ці вже відомі моїм читачам. Таким чином, у Римі, ще не знаючи як слід пані Рекам’є, я одержував листи з Коппе; ось перша призвістка нашої долі. Пізніше пані Рекам’є призналася мені, що мій лист 1803 року до пана де Фонтана став їй за путівник у 1814 році і що вона часто перечитувала в ньому одне місце:

«Хай той, чиє життя позбулося останніх прихильностей, оселяється в Римі. Тут він знайде землю, яка дасть поживу його розуму й полонить його серце, тут його чекають прогулянки, які щоразу відкриватимуть його душі щось нове. Камінь, на який він наступить, розповість йому про минулі сторіччя, пил, здійнятий вітром, понесе із собою прах якої-небудь великої людини. Якщо його спіткало горе, якщо він змішав прах коханої істоти з прахом стількох уславлених осіб, як солодко йому буде переходити від гробниці Сципіонів до останнього пристановища вірного друга! А якщо він християнин – о! як зможе він тоді розлучитися з цією землею, що стала йому вітчизною, з цією землею, що бачила народження нової імперії, яка в колисці була сповнена більшої святості, ніж її попередниця, а в зрілості досягла більшої могутності; з цією землею – оселею батька всіх християн, землею, де друзі наші сплять у катакомбах разом з мучениками, так що здається, ніби вони ближче за всіх до небес і першими повстануть із праху?»