Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Можливо, читачу, тобі набридли мої цитати і розповіді; подумай, проте: ти, може бути, не читав моїх творів, до того ж я не чую тебе, я сплю в тій землі, яку ти топчеш ногами; якщо ти незадоволений мною, зжени свій гнів на цій землі – ти зневажиш тільки мої кістки. Подумай і про таке: твори мої – основа того життя, сторінки якого я розгортаю перед тобою. О! чому за моїми неаполітанськими описами не стояло невигадане блаженство! Чому дочка Рони не зробила дійсністю мої солодкі вигадки! На жаль! якщо я і був Августином, Ієронімом, Євдором, то був ними на самоті: Італія прихистила мене раніше, ніж подругу Корінни. О, який щасливий був би я розстелити перед нею все моє життя, немов килим із квітів! Але життя моє суворе і його зрадливості боляче ранять. Хай дозволено буде мені хоч би на схилі своїх днів повернути тій, яку всі любили і яка не заслужила ні від кого жодного докору, чарівну ніжність, якою вона наповнила моє життя!

‹Життєпис Мюрата; повернення пані Рекам’є до Франції; у неї закохується Бенжамен Констан; його перехід на бік Бонапарта під час Ста днів›

Під час Ста днів пані Рекам’є залишалась у Франції, куди повернулася на запрошення королеви Гортензії; неаполітанська королева зі свого боку кликала її до Італії. Сто днів закінчилися. До Парижа знову вступили союзники, а разом з ними прибула пані де Крюденер. Вона закинула романи і захопилася містицизмом; у ту пору вона мала великий вплив на російського імператора.

Пані де Крюденер займала особняк у передмісті Сент-Оноре. Будинок стояв у саду, що тягнувся до Єлісейських Полів. Олександр інкогніто входив у садову хвіртку; розмови на політичні та релігійні теми закінчувалися палкими молитвами. Пані де Крюденер запросила мене на одне з цих небесних волхвувань: я невиправний мрійник, але я ненавиджу дурість, терпіти не можу туманність і зневажаю фіґлярство; у всіх свої слабкості. Дійство стомило мене; що дужче я хотів сотворити молитву, то ясніше відчував у своєму серці цілковиту байдужість. Я не знаходив, що розповісти Богові, і мене так і поривало розсміятися. Пані де Крюденер була мені миліша, коли, потопаючи в квітах і ще перебуваючи на нашій грішній землі, писала «Валерію». Мені, щоправда, здавалося, що мій давній друг пан Мішо, який дивним способом виявився причетним до цієї ідилії, мало був схожий на пастушка. Зробившись серафимом, пані де Крюденер захотіла оточити себе ангелами, доказом чого є чарівна записка, адресована Бенжаменом Констаном пані Рекам’є:

«Четвер.

У деякому збентеженні виконую я доручення, дане мені пані де Крюденер. Вона благає Вас мати в її будинку не такий чарівний вигляд. Вона стверджує, що краса Ваша всіх засліплює, що Ви бентежите розум і розпорошуєте увагу. Не у Вашій владі зовсім позбавити себе чарівності, але принаймні не підкреслюйте її. Я міг би, скориставшись з нагоди, багато додати до сказаного про Вас, але не смію. Дотепністю вільний блищати той, хто розповідає про красу чарівливу, але не той, хто веде мову про красу, що вражає на смерть. Я незабаром побачу Вас; Ви призначили мені прийти о п’ятій, але повернетеся не раніше шостої, і я не встигну сказати Вам ні слова. А втім, я постараюся і цього разу триматися люб’язно».

Герцог Веллінґтон також силкувався привернути увагу Жульєтти. У записці, яку мені було дозволено списати, цікавий тільки підпис:

« Париж, 13 січня цього року.

Признаюся, добродійко, я не вельми шкодую про те, що справи заважають мені побувати у Вас по обіді, бо щоразу йду від Вас, ще дужче зачарований Вашою красою і ще менше схильний присвячувати свій час політиці!!!

Якщо Ви будете вдома, я відвідаю Вас завтра, повернувшись від абата Сікара, незважаючи на те, як впливають на мене ці небезпечні візити.

Увійшовши до вітальні пані Рекам’є після Ватерлоо, герцог Веллінґтон вигукнув: «Я розбив його в пух і прах!» Якщо він і міг коли-небудь розраховувати полонити серце француженки, ця перемога прирекла його на неминучу поразку.

Я знову зустрівся з пані Рекам’є в сумний час – слава Франції, пані де Сталь, згасала. Авторка «Дельфіни» повернулася до Парижа після Ста днів важко хворою; я бував у неї вдома, бачився з нею у пані де Дюрас. Їй ставало все гірше і гірше, вона захворіла. Одного ранку я прийшов до неї на вулицю Руаяль; віконниці були напівпричинені, ліжко стояло в глибині кімнати, майже біля стіни; запона була піднята над узголів’ям. Пані де Сталь напівсиділа в подушках. Я підійшов і, коли очі мої звикли до напівмороку, розгледів хвору. На щоках її грав хворий рум’янець. Її прекрасні очі сяйнули мені з темряви, і вона мовила: «Добридень, my dear Francis [75]. Мені дуже боляче, але це не заважає мені вас любити». Вона простягнула мені руку для поцілунку. Я торкнувся її губами. Підвівши голову, я побачив з лівого боку від ліжка якусь довгу білу постать; це був пан де Рокка, із змарнілим, неймовірно блідим обличчям і запалими щоками; він згасав; я бачив його в перший і в останній раз. Мовчки уклонившись, він пройшов повз мене й пішов нечутно, як тінь. Мить зачекавши коло дверей, туманний дух полинув назад, щоб попрощатися з пані де Сталь. Два привиди безмовно дивилися одне на одного: у того, що стояв, на лиці не було ні кровинки; у тієї, що сиділа, кров, готова вже захолонути в жилах, приливала до щік; я не міг бачити цю картину без здригання.