Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Міркуючи про високі матерії і пророкуючи перетворення світу, я заперечував супротивникам, які говорили мені: «Як! Невже ми одного разу станемо республіканцями? Дурниця! Кому нині потрібна республіка? і т. ін., і т. ін.».

«Стати на бік монархії, – відповідав я, – велить мені розум. Конституційну монархію я вважаю найкращим з можливих способів правління для нинішнього суспільства.

Помиляється, проте, той, хто, бажаючи звести все до особистостей, вважає, що я безмірно боюся республіканського ладу.

Хіба зі мною будуть обходитися гірше, ніж обходилися за монархії? Я двічі чи тричі позбавлявся всього в ім’я монархів або за їх наказом і зазнав од них нітрохи не менше жорстокостей, ніж од імператора, який був готовий зробити для мене все, що завгодно, досить мені тільки захотіти! Рабство мені ненависне; природна незалежність робить мене прихильником свободи, яку я волію бачити пов’язаною з монархічним правлінням, але вважаю можливою і за правління народного. У кого менше підстав боятися майбутнього, ніж у мене? Мого багатства не в змозі відібрати жодна революція: у мене немає ні посади, ні чину, ні стану, але кожен уряд, достатньо розумний, щоб не зневажати суспільну думку, буде змушений зважати на мене. Народні ж уряди сильні перш за все талантами окремих політиків і цінують особисті достоїнства кожного громадянина. Я завжди буду впевнений у шанобливому ставленні до мене суспільства, бо ніколи не зроблю нічого такого, що позбавило б мене цієї пошани; можливо, вороги оцінять мене справедливіше, ніж так звані друзі.

Врешті-решт я не боюся республіки і не маю неприязні до республіканської свободи: я не король; ніхто не збирається вінчати мене на царство; не про себе я піклуюся.

За іншого міністерства і з приводу його дій я сказав: «Якось вранці ми виглянемо у вікно і побачимо, як монархія йде від нас».

Сьогодні я кажу нинішнім міністрам: «Якщо ви діятимете так, як дієте зараз, революція, яка рано чи пізно вибухне, зведеться до воскресіння Хартії, де не потрібно буде змінити нічого, окрім кількох слів».

Я підкреслив останні слова, щоб звернути увагу читачів на це вражаюче пророцтво. Навіть сьогодні, коли мудреці пустилися берега й ніхто по слово далеко не ходить, ці республіканські ідеї, висловлені роялістом в епоху Реставрації, лунають сміливо. У тому, що стосується майбутнього, так звані прогресисти не винайшли зовсім нічого нового.

Мої останні статті надихнули всіх, аж до пана де Лафаєта, який на знак схвалення прислав мені листок лавра. Переконання мої, на великий подив тих, хто не вмів цього передбачати, вплинули на дуже різних людей, від книгопродавців, що прислали до мене депутацію, до членів палати, спочатку вкрай чужих моїм поглядам. Доказом може бути наведений нижче лист, у якому найдивнішим є підпис. Гідні уваги лише загальний зміст цього листа і зміни, що сталися з поглядами і становищем автора та адресата; інша річ – порівняння мене з Боссюе і Монтеск’є; такі компліменти наш брат письменник чує часто й густо, і означають вони рівно стільки ж, скільки уподібнення того чи іншого міністра Сюллі або Кольберу.

« Пане віконт,

Дозвольте мені долучитися до хору голосів, що висловлюють вам щире захоплення: я дуже давно переживаю це почуття, щоб утриматися від бажання поділитися ним з вами.

Велич Боссюе поєднується у вас із глибиною Монтеск’є: ви успадкували їх перо і їх геній. Статті ваші містять важливі уроки, необхідні будь-якому державному діячеві.

Ви ведете небувалу війну, і подвиги ваші нагадують могутнього полководця, прославленого в усьому світі. Хай будуть ваші перемоги довговічніші, ніж його: від них залежать долі батьківщини і людства.

Всі, хто, подібно до мене, сповідують принципи конституційної монархії, горді тим, що знайшли у вас великодушного провісника своїх переконань.

Прийміть, пане віконт, нові запевнення у моїй глибокій пошані.

Орас Себастіані.

Неділя, 30 жовтня».

Так у мить тріумфу схиляли переді мною голову друзі, вороги і суперники. Всі боягузи і честолюбці, котрі гадали, що зі мною покінчено, побачили, що з вихору сутички я виходжу осяяний світлом перемоги; то була моя друга війна в Іспанії; я узяв гору над усіма партіями всередині країни, як запанував над зовнішніми ворогами Франції. Тоді я обеззброїв пана фон Меттерніха і пана Каннінґа своїми донесеннями; тепер мені довелося ризикнути власною персоною.