Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Один з гарненьких хлопчаків, за яких Шарлотта просила мене в 1822 році, недавно відвідав мене в Парижі: нині він зветься капітаном Саттоном, у нього чарівна молода дружина; він розповів мені, що матуся його тяжко хвора і перебула останню зиму в Лондоні.

8 вересня 1822 року я сів на корабель у Дуврі, у тому самому порту, звідки двадцять два роки тому відплив пан Лассань, мешканець Невшателя. З того першого відплиття до сьогоднішнього дня, коли я пишу ці рядки, минуло тридцять дев’ять років. Вдивляючись і вслухуючись у прожите життя, ми, здається, шукаємо на морській гладіні слід зниклого за обрієм корабля або чуємо дзвін, що лине зі старої дзвіниці, яка вже зникла з очей.

‹Війна в Іспанії; командувач французького експедиційного корпусу герцог Ангулемський приписує честь порятунку іспанської монархії собі одному, хоча ініціатором війни був міністр закордонних справ Шатобріан; 6 червня 1824 року керівник міністерства Віллель раптом повідомляє Шатобріана про відставку короткою запискою, «яку порядна людина посоромилася б відіслати вигнаному з дому негіднику лакею»; Шатобріан переходить в опозицію›

Моє падіння наробило галасу: навіть ті, кого воно цілком влаштувало, засуджували форму, в якій мені було відмовлено. Пізніше я дізнався, що пан де Віллель вагався; справу вирішив пан де Корб’єр: «Якщо він повернеться в раду, я негайно вийду звідти». Вийти, звісно, дали мені. Я не мав образи на пана де Корб’єра: я дратував його, він влаштував так, щоб мене прогнали, – і правильно зробив.

Незабаром після моєї відставки на сторінках «Журналь де Деба» були надруковані слова, що роблять честь панам Бертенам:

«Удруге на долю пана де Шатобріана випадає почесна відставка.

У 1816 році він був позбавлений посади міністра без портфеля за те, що в своєму безсмертному творі «Монархія згідно із Хартією» піддав критиці знаменитий ордонанс від 5 вересня, що узаконив розпуск «Незрівнянної палати» 1815 року. Пан де Віллель і пан де Корб’єр були в ту пору простими депутатами, що очолювали роялістську опозицію, і саме своїм виступом на їх захист пан де Шатобріан накликав на себе міністерський гнів.

Нині, у 1824 році, пан де Шатобріан знову позбувся міністерського звання, і вигнали його пан де Віллель і пан де Корб’єр, які стали міністрами. Дивна річ! у 1816 році він був покараний за те, що підніс голос, у 1824 році – за те, що промовчав; його злочин полягає в тому, що під час обговорення закону про ренти він мовчав. Не кожна неласка – нещастя; громадська думка, цей верховний суддя, підкаже нам, куди саме треба віднести відставку пана де Шатобріана; вона роз’яснить нам також, кому завдав більшої шкоди вчорашній ордонанс – переможцю чи переможеному.

Хто міг би подумати на початку сесії, що ми загубимо таким чином усе добре, чого досягли завдяки іспанській кампанії? Чого не мали ми цього року? Тільки закону про семирічний термін (але закону повного, без вилучень) і бюджету. Становище наше в Іспанії, на Сході та в Америці, якби ми й далі діяли обережно і негучно, цілком роз’яснилося б; нас чекало прекрасне майбутнє, але міністри захотіли зірвати плід незрілим; він не хотів падати, і вони вирішили доповнити поспішність насильством.

Гнів і заздрість – погані порадники; тому, хто править державою, не слід довірятися пристрастям і кидати свій корабель то в один бік, то в другий.

P. S. Сьогодні увечері закон про семирічний термін затвердила палата депутатів. Можна сказати, що доктрини пана де Шатобріана торжествують, незважаючи на його відставку. І війна в Іспанії, і цей закон, яким пан де Шатобріан давно хотів доповнити наші установи, назавжди залишаться нерозривно пов’язаними з його ім’ям. Ми дуже шкодуємо, що в суботу пан де Корб’єр не дав слова тому, хто в цей час ще був його прославленим колегою. Палата перів почула б принаймні лебедину пісню.

Що ж до нас, ми з великим жалем ступаємо знову на шлях боротьби, з яким сподівалися назавжди розпрощатися завдяки згоді всіх роялістів; але честь, політична вірність, добро Франції велять нам не вагаючись учинити так, як ми чинимо».

То був перший крок. Пана де Віллеля спочатку це не надто стривожило; він не усвідомлював могутності суспільної думки. Щоб звалити його, знадобилися роки, але врешті-решт він упав.

‹Шатобріан повідомляє послів Франції в різних країнах про свою відставку; смерть Людовіка XVIII; коронація Карла X в Реймсі і міркування Шатобріана з цього приводу, записані свіжим слідом, 26 травня 1825 року: процедура коронації назавжди скомпрометована коронацією Наполеона, бо першість тут, як і скрізь, залишається за ним: «Нині постать Наполеона тяжіє над усім. Вона виростає за подіями та ідеями: аркуші жалюгідної епохи, до якої ми дожили, зіщулюються під поглядами імператорських орлів»; брошура Шатобріана «Король помер: хай живе король!» з описом коронації: «Не те щоб я хоч скільки-небудь вірив у цю церемонію; але, оскільки законна монархія ні в кому не знаходила підтримки, треба було вжити всіх можливих засобів, щоб їй цю підтримку надати»›