Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Париж відсвяткував останнє своє торжество; пора поблажливості, примирення, милостей минула: ми залишилися наодинці із сумною істиною.

Коли в 1820 році цензура припинила існування «Консерватер», я ніяк не думав, що через сім років продовжу колишні суперечки в іншій формі і на інших сторінках. Люди, що билися пліч-о-пліч зі мною в «Консерватер», вимагали, як і я, свободи думати і писати; як і я, вони були в опозиції і неласці; вони називали себе моїми друзями. Прийшовши в 1820 році до влади, більше моїми, ніж своїми власними зусиллями, вони негайно стали проти свободи друку: з гнаних вони зробились гонителями; вони перестали бути і зватися моїми друзями, вони стали стверджувати, що починаючи з 6 червня 1824 року, дня моєї відставки, преса заразилася вільнодумством; у них коротка пам’ять: якби вони перечитали свої власні статті, написані проти іншого міністерства і за свободу друку, якби пригадали власні свої переконання колишніх років, вони мусили б визнати, що, принаймні в 1818 і 1819 роках, вільнодумство сіяв не хто інший, як вони самі.

Навпаки, колишні мої супротивники здружилися зі мною. Я досяг більших успіхів у примиренні прихильників незалежності із законною королівською владою, ніж у примиренні слуг трону і вівтаря з Хартією. Склад моїх читачів змінився. Раніше я попереджав уряд про небезпеки, які таїть у собі народна стихія; тепер я був змушений попереджати його про небезпеки, які таїть у собі абсолютна влада. Звикши поважати публіку, я не публікував жодного рядка, який би не обробив так ретельно, як тільки міг: деякі з цих статей далися мені чи не важче, ніж найбільші мої твори. Я працював не покладаючи рук. Честь та інтереси вітчизни знову покликали мене до зброї. Я дожив до тих літ, коли люди потребують відпочинку; але якщо судити про вік з усе міцніючої ненависті, яку викликали у мене гноблення й підлість, я міг би визнати, що до мене повернулася молодість.

Я зібрав навколо себе письменників-однодумців, аби боротися спільно. Серед них були пери, депутати, чиновники, автори-початківці. Завсідниками мого дому стали добродії Монталіве, Сальванді, Дюверж’є де Оран та багато інших – вони дечого навчились у мене і тепер видають за новітні теорії представницької монархії ті положення, про які вперше почули від мене і які можна відшукати в усіх моїх творах. Пан де Монталіве нині міністр внутрішніх справ і улюбленець Філіпа; тим, хто любить стежити за звивистими шляхами людської долі, буде цікаво прочитати оцю записку:

Пане віконт ,

Честь маю послати вам список помилок, помічених мною в списку вироків Королівського суду, вам повідомленому. Я сам вивірив його повторно і сподіваюся, що можу ручатися за точність.

Благоволіть, пане віконт, прийняти запевнення у глибокій повазі, яку почуває до вас вірний ваш сподвижник і палкий прихильник

Усе це не завадило моєму вірному сподвижнику і палкому прихильнику панові графу де Монталіве, свого часу полум’яному захисникові свободи друку, кинути мене як пособника цієї свободи до в’язниці пана Жіске.

Я писав свої полемічні статті п’ять років і нарешті здобув перемогу; стислий їх переказ дозволить зрозуміти, на що здатні ідеї в боротьбі з фактами і навіть з владою. Я дістав відставку 6 червня 1824 року; 21 червня я виступив на полі бою і залишався в лавах до 18 грудня 1826 року; коли я починав, я був голий, босий і самотній, але я переміг. Наводячи тут витяги зі своїх статей, я пишу історію вітчизни.

«Ми з честю і славою вели війну з небезпечним супротивником, маючи в тилу вільну пресу; вперше народи могли спостерігати це шляхетне видовище в державі монархічній. Ми незабаром розкаялися в нашій великодушності. Ми не побоювалися газетярів, коли вони могли перешкодити лише перемогам наших солдатів і полководців; але досить було журналістам заговорити про чиновників та міністрів, їм негайно заткнули рот.

Якщо ті, хто стоять коло керма влади, перебувають, судячи з усього, в цілковитому невіданні щодо здатності французів до серйозних звершень, то такі ж необізнані вони у вишуканих оздобах, невід’ємних від життя цивілізованих націй.

Законна монархія обходиться з художниками так щедро, як не обходився уряд узурпатора, але як розподіляє вона свої благодіяння? Здається, ніби роздавальники субсидій, природою і схильностями приречені на забуття, ненавидять людей славних; власний їхній шлях такий темний, що поблизу них блідне і чужа слава; можна подумати, що вони обсипають золотом мистецтво і свободу навмисне для того, щоб задушити і знищити їх.