Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

‹Завдяки виступам Шатобріана уряду не вдається ухвалити закон про переслідування преси; у зв’язку з цим відбуваються маніфестації, в яких Шатобріан вбачає поганий знак для монархії; Віллель, голова міністерства, поводиться все більш деспотично і викликає в народі й парламентській опозиції все більшу ненависть; у зв’язку з наміром короля бути на параді Національної гвардії в квітні 1827 року Шатобріан пише йому листа, попереджаючи про те, що коли кабінет міністрів не піде у відставку, парад може закінчитися народними заворушеннями; Віллеля зустрічають на параді вигуками: «Геть!», у відповідь він пропонує розпустити паризьку національну гвардію, і король затверджує це рішення своїм ордонансом; загальне обурення приводить до падіння міністерства Віллеля 2 грудня 1827 року; формуючи нове міністерство, король висуває Шатобріана на посаду міністра флоту; сам Шатобріан, мріючи стерти завдану йому образу, згоден лише на посаду міністра закордонних справ, якої його колись незаслужено позбавили, але це місце вже зайняте, і Шатобріана з його згоди призначають послом до Рима›

Перш ніж змінити тему, я прошу дозволу повернутися назад і зняти з моєї душі тяжку ношу. Мені нелегко далася докладна розповідь про мій багаторічний розбрат з паном де Віллелем. Мене звинувачували в тому, що я сприяв краху законної монархії; мені слід розглянути цей докір і вирішити, наскільки він справедливий.

Події, що відбулися в той період, коли я був міністром, небайдужі для долі Франції: добро, яке я, можливо, зробив, зло, яке учинили мені, позначилися на долі всіх французів. За дивним і непоясненним збігом, за одним з тих таємних законів, які переплітають іноді великі долі з долями пересічними, Бурбони благоденствували, поки ставилися поблажливо до мене і прислухалися до моїх порад, що, втім, нітрохи не означає, ніби я услід за поетом бачу в своєму красномовстві «подаяння короні». Як тільки комусь треба було зламати очерет, що ріс біля підніжжя трону, царський вінець захитався, а незабаром упав з коронованої голови: часто, зірвавши травинку, ми завалюємо цілий будинок.

Хай кожен пояснює як хоче ці беззаперечні факти; якщо вони надають моїй політичній кар’єрі відносної цінності, якої вона сама по собі зовсім не має, то це зовсім не сповнює мене гордістю; я не почуваю мстивої радості тому, що випадок вписав моє короткоденне ім’я в літопис століть. Якою б строкатою вервечкою не змінювались події в моєму багатому на пригоди житті, куди б не закидала мене доля і з ким би не зводила, вдалині завжди маячив грізний і сумний фінал.

Мене запевняють, що коли над головою моєю згустилися хмари, то винен у цьому тільки я сам: аби помститись за те, що здавалось мені образою, я вніс усюди розлад, і розлад цей врешті-решт спричинився до краху монархії. Подивімося, чи правда це.

Пан де Віллель заявив, що не може керувати країною ні зі мною, ні без мене. У першому він помилявся, у другому мав рацію, бо в той час, коли він промовив ці слова, люди різних переконань підтримували мене.

Пан голова ради ніколи до ладу не розумів мене. Я був щиро прихильний до нього; я допоміг йому вперше увійти до складу міністерства, що доводять подячна записка пана герцога де Рішельє та інші наведені мною листи. Коли я був повноважним послом у Берліні, я подав у відставку негайно, як дізнався про відставку пана де Віллеля. Коли він повторно став міністром, його переконали, що я претендую на його місце. У мене цього і в думках не було. Я не належу до породи зухвалих сміливців, глухих до голосу обов’язку й розуму. Щиро кажучи, я зовсім не честолюбний; я вільний від цієї пристрасті, бо мною володіє пристрасть зовсім інша. Мені траплялося попросити пана де Віллеля подати королю яке-небудь важливе донесення, бо мені було приємніше побувати в готичній каплиці на вулиці Святого Юліана Ніщеброда, ніж сновигати палацовими коридорами; зумій пан де Віллель зрозуміти моє дитяче щиросердя і гордовите презирство до влади, він цілком заспокоївся б щодо моїх честолюбних помислів.

У сенсі позитивному ніщо не радувало мене, окрім, мабуть, посади міністра закордонних справ. Думка про те, що вітчизна буде зобов’язана мені зовнішньою незалежністю і внутрішньою свободою, не могла залишити мене байдужим. Я не тільки не прагнув скинути пана де Віллеля, але, навпаки, сказав королю: «Володарю, пан де Віллель – надзвичайно освічений голова ради; Вашій Величності слід навіки закріпити за ним цю посаду».