Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Смерть творить або розвінчує велику людину; вона зупиняє її на тій сходинці, до якої вона встигла спуститися чи піднятися: доля небіжчика – успіх або провал; у першому випадку говорять про те, ким вона була, у другому – гадають, ким вона могла стати.

Якби я виконував обов’язок, плекаючи далекосяжні честолюбні плани, я б прогадав. Карл X тільки у Празі дізнався про те, як я вчинив у 1804 році: він позбувся монархії. «Шатобріане, – запитав він мене у Градчанському замку, – ви служили Бонапартові?» – «Так, Ваша Величносте». – «Ви пішли у відставку після смерті герцога Енгієнського?» – «Так, Ваша Величносте». Нещастя вчить або повертає пам’ять. Я розповідав вам, як одного разу в Лондоні ми з паном Фонтаном сховалися від зливи в тій самій алеї, що й пан герцог де Бурбон: у Франції він і його доблесний батько, які так шанобливо дякували кожному, хто писав промови на смерть герцога Енгієнського, не згадали про мене жодним словом: мабуть, вони не знали про мій вчинок; а втім, я ніколи їм про нього не розповідав.

У жовтні мене, як перелітних птахів, мучить неспокій, і я з радістю вирушив би в чужі краї, якби не втратив силу крил і легкість днів: хмари, що линуть у небі, пробуджують у мені бажання тікати. Щоб обдурити цей інстинкт, я поспішив у Шантії. Я ступив на луки, якими старі сторожі йдуть до узлісся. Кілька ворон, перелітаючи з гілки на гілку через зарості дроку, лісового молодника і прогалини, привели мене до Коммельських ставків. Смерть забрала друзів, які колись супроводжували мене до замку королеви Бланкі; у цих безлюдних місцях залишився лише сумний обрій, за яким на мить промайнуло моє минуле. За часів «Рене» я відшукав би в річечці Тев таємниці життя: річечка ця ховається серед хвоща і моху; її не видно за очеретом; вона зникає в ставках, які живить своєю юністю, що невпинно вмирає, невпинно оновлюється: я як зачарований дивився в ці води, коли носив у своїй душі пустелю, населену привидами: вони посміхались мені крізь свою меланхолію, а я прикрашав їх квітами.

Повертаючись уздовж ледве помітних огорож, я потрапив під дощ; довелося сховатися під бук: останнє листя його опадало, як мої роки; маківка оголилася, як моя голова; на стовбурі стояв червоний кружок – йому, як і мені, доведеться померти. На заїжджий двір я повернувся з оберемком осінніх рослин і в нерадісному настрої; тут, зважаючи на руїни Шантії, я розкажу вам про смерть герцога Енгієнського.

Ця смерть у першу мить сповнила жахом усі серця; люди вирішили, що повертається панування Робесп’єра. Парижани думали, що знову настав один з тих днів, які не повторюються, – день страти Людовіка XVI. Близькі, друзі, рідні Бонапарта впали у відчай. За кордоном дипломатична мова негайно заглушила вибух народного обурення, але від цього тяжка ураза нітрохи не зменшилась. Куля пройшла навиліт через усю вигнану родину Бурбонів: Людовік XVIII повернув королю Іспанії орден Золотого Руна, бо ним недавно був нагороджений Бонапарт; супровідний лист робить честь королівській душі:

«Ласкавий пане і дорогий кузене, не може бути нічого спільного між мною і жахливим злочинцем, якого зухвалість та удача звели на престол, по-варварськи заплямований невинною кров’ю одного з Бурбонів – кров’ю герцога Енгієнського. Християнські почуття можуть спонукати мене пробачити вбивці, але тиран мого народу назавжди залишиться моїм ворогом. Шляхи Господні несповідимі, і мені, можливо, судилося закінчити дні у вигнанні; ніколи, проте, ні сучасники мої, ні нащадки не зможуть сказати, що за лихих часів я виявив себе негідним трону моїх предків».

Не слід забувати й іншого імені, пов’язаного з ім’ям герцога Енгієнського: Густав Адольф, повалений і вигнаний монарх, був єдиним з царствених королів тоді, хто посмів піднести голос на захист юного французького принца. Він послав з Карлсруе до Бонапарта ад’ютанта з листом; лист запізнився; останнього Конде вже не було серед живих. Густав Адольф одіслав прусському королю орден Чорного Орла, подібно до того як Людовік XVIII повернув орден Золотого Руна королю іспанському. Густав заявив спадкоємцеві великого Фрідріха, що « закони лицарства не дозволяють йому бути братом по зброї вбивці герцога Енгієнського». (Серед нагород Бонапарта був і Чорний Орел.) Є якась гірка насмішка в цьому майже безрозсудному нагадуванні про лицарські почуття, що не збереглися ніде, окрім серця нещасного короля, пойнятого тугою за вбитим другом: шляхетне товариство у нещасті живе незрозумілим, самотнім, у світі, невідомому людям!