Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Тим часом до нас прийшов пан Клозель де Куссерґ; він також чув повідомлення про вирок. Він застав мене з пером у руці: листа мого, звідки він умовив мене вилучити, з жалю до пані де Шатобріан, фрази, сповнені гніву, було відправлено на ім’я міністра закордонних справ. Вислови, у яких я його написав, значення не мали; думка моя і злочин полягали в самому факті моєї відставки: Бонапарт це чудово зрозумів. Пані Баччокі розсердилася, дізнавшись про те, що вона назвала «моїм відступництвом»; вона послала за мною і обкидала мене найпалкішими докорами. Пан де Фонтан, який пізніше захищав мене з усією безстрашністю дружби, першої миті трохи втратив розум від страху: він уже бачив мене розстріляним, а разом зі мною і всіх, хто зі мною знався. Декілька днів мої друзі провели у страху, чекаючи, що мене ось-ось схопить поліція; вони весь час відвідували мене, щоразу я наближався до комірки воротаря з великим тремтінням. Наступного дня після моєї відставки до мене завітав пан Пак’є; він обійняв мене і сказав, що гордиться моєю дружбою. Сам він досить довго з хвали гідною скромністю тримався в тіні, не бігаючи за посадами і не прагнучи влади.

Проте ці пориви участі, які спонукають нас схвалювати шляхетний вчинок, невдовзі вичерпалися. З поваги до релігії я погодився на місце за межами Франції, місце, яке подарував мені могутній геній, переможець анархії, вождь, вірний народу, консул Республіки, а не король, що узурпував монархію; при цьому я був самотній у своєму почутті, бо послідовний у своїй поведінці; я виїхав, коли умови, під якими я міг підписатися, змінилися; але, як тільки герой перетворився на вбивцю, всі кинулися оббивати його пороги. Через півроку після 20 березня весь вищий світ, здавалося, прийшов до єдиної думки, якщо не брати до уваги лихих жартів, якими аристократи перекидалися у вузькому колі. Люди пропащі стверджували, що їх примусили, але примушували , з чуток, лише тих, хто має славне ім’я, або має славну репутацію, тож кожен, хто хотів довести свою іменитість і популярність, благав про те, щоб його примусили.

Ті, хто найбільше мною захоплювалися, віддалилися; я був для них живим докором: люди обережні вбачають необережність у поведінці тих, хто слухається голосу честі. Бувають часи, коли піднесеність душі воістину обертається вадою; ніхто її не розуміє; її вважають обмеженістю розуму, забобоном, поганою звичкою, примхами, дуром, що заважає мати правильну думку про речі, дурістю, можливо гідною поваги, але яка видає тупоумство раба. Хіба багато мудрості в тому, щоб не бачити нічого навколо, залишатися чужим ходові часу, розвитку ідей, зміні звичаїв, прогресу суспільства? Хіба не сумна помилка – надавати подіям значення, якого вони не мають? Замкнувшись у ваших вузьких принципах, ви з вашим недалеким розумом і такими ж недалекими думками уподібнюєтеся людині, яка, живучи на задвірках, бачить тільки маленький садок і гадки не має ні про те, що відбувається на вулиці, ні про те, який галас там лунає. Ось до чого доводить вас дещиця незалежності: ви стаєте предметом жалю для людей посередніх, великі ж люди – ті, що спускаються до вас зі своїх висот і спрямовують на вас «очі пишні», oculos sublimes – з милосердною зневагою прощають вас, бо знають, що вам їх не зрозуміти. Відтак я смиренно віддався літературній діяльності – так бідолашний Піндар починає першу Олімпійську пісню із твердження, що найкраще на світі – це вода, залишаючивино блаженним.

Дружба вдихнула відвагу в пана де Фонтана; доброта пані Баччокі стала перешкодою між гнівом її брата і моїм рішенням; пан де Талейран з байдужості чи з розрахунку затримав моє прохання про відставку і доповів про нього лише через кілька днів, давши Бонапарту час на роздум. Почувши єдиний відкритий осуд із уст чесної людини, яка не побоялася виступити проти державця, він тільки й промовив: «Гаразд». Пізніше він сказав своїй сестрі: «Дуже ви злякалися за вашого друга». Багато років по тому в розмові з паном де Фонтаном він зізнався, що моя відставка – одна з речей, що вразили його найдужче. Пан де Талейран наказав відправити мені офіційного листа; у ньому він чемно покартав мене за те, що я позбавив його відомство моїх талантів та послуг. Я відшкодував витрати на забезпечення, і на тому справа, очевидячки, і закінчилась. Але, наважившись покинути Бонапарта, я поставив себе з ним на одну дошку, і він повстав проти мене всім своїм злодійством, як я повстав проти нього всією своєю відданістю. До самого свого падіння він тримав над моєю головою меч; кілька разів, спонукуваний природним поривом, він кликав мене і намагався втопити в своїх фатальних благодіяннях; іноді мене вабило до нього захоплення, яке він у мене викликав, думка про те, що завдяки йому я присутній не просто при зміні династії, але при оновленні суспільства; одначе багато в чому натури наші були протилежними, і це давалося взнаки; якщо він з великою охотою наказав би мене розстріляти, то я теж не надто мучився б, позбавивши його життя.