Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

На жаль! ми побачили стільки різних деспотів, що в характерах наших, зломлених низкою знегод і утисків, уже не лишилося сил довго сумувати про смерть молодого Конде: сльози поступово вичерпалися; страх вилився в одностайні вітання першого консула з тим, що збулися небезпек; тепер люди ридали від вдячності до тирана, який задля їх порятунку віддав на заклання святу жертву. Нерон під диктовку Сенеки написав Сенату послання, що вихваляє вбивство Агрипіни; сенатори в захваті обсипали словами подяки великодушного сина, який не убоявся ради блага народу піддати себе несамовитому випробуванню і вчинити матеревбивство! Світське суспільство незабаром повернулося до своїх розваг; воно злякалося власної жалоби: жертви, що вціліли після Терору, танцювали, силкувалися здаватися щасливими і, лякаючись обвинувачень у злопам’ятності, веселилися так, як веселяться засуджені дорогою на ешафот.

Не можна сказати, що герцога Енгієнського заарештували ні з сього ні з того і без будь-яких приготувань; Бонапарт з’ясував, скільки в Європі Бурбонів. Він покликав на раду пана де Талейрана і пана Фуше, і ті повідомили, що герцог Ангулемський і Людовік XVIII перебувають у Варшаві, граф д’Артуа і герцог Беррійський разом з принцами де Конде і де Бурбоном – у Лондоні. Спадкоємець роду Конде жив у Еттенгаймі, у Баденському герцогстві. Трапилося так, що його намірилися втягнути в інтриги пани Тейлор і Дрейк, англійські шпигуни. 16 червня 1803 року герцог де Бурбон написав своєму онукові листа з Лондона, де застеріг його від можливого арешту; лист цей зберігся. Бонапарт покликав до себе своїх соратників-консулів: спершу він обкидав докорами пана Реаля за те, що той приховав од нього підступи супротивників. Він терпляче вислухав заперечення: різкіше за всіх висловився Камбасерес. Бонапарт подякував йому і вчинив по-своєму. Я сам прочитав про це у «Спогадах» Камбасереса, які один з його племінників, пан де Камбасерес, пер Франції, ласкаво дав у моє розпорядження, за що я йому вельми вдячний. Кинута бомба не повертається; вона летить туди, куди посилає її геній, і падає. Щоб виконати наказ Бонапарта, потрібно було ступити на територію Німеччини, і французький загін негайно ступив на неї. Герцог Енгієнський був заарештований у Еттенгаймі. При ньому, замість очікуваного генерала Дюмур’є, були лише маркіз де Тюмері та декілька невідомих емігрантів: з одного цього можна було зробити висновок, що сталася помилка. Герцога Енгієнського відвезли до Страсбурга. Про початок венсеннської катастрофи ми знаємо від самого принца: зберігся короткий щоденник, який він вів дорогою з Еттенгайма до Страсбурга: герой трагедії виходить на авансцену і виголошує пролог.

«У четвер 15 березня о п’ятій годині (попівночі) мій будинок в Еттенгаймі оточили ескадрон драгунів і жандармські пікети; усього близько двохсот чоловік, два генерали, драгунський полковник, полковник Шарло із Страсбурзької жандармерії. О пів на шосту виламали двері, мене відвезли на Млин, що поблизу Черепичного Заводу. Папери мої вилучені, опечатані. Довезений у возі між двома рядами стрільців до Рейну. Посаджений на корабель курсом на Ріснау. Зійшов на землю й пішки дістався Пфорцгайма. Обідав на заїжджому дворі. Сів у візок з полковником Шарло, сержантом жандармерії, одним жандармом на передку і Грюнштейном. Близько о пів на шосту прибув у Страсбург до полковника Шарло. За півгодини доставлений у фіакрі у фортецю. ‹…› Неділя, 18-те, по мене прийшли о пів на першу ночі. Дали рівно стільки часу, скільки потрібно, щоб одягтися. Я обіймаю моїх нещасних супутників, моїх слуг. Йду один з двома жандармськими офіцерами і двома жандармами. Полковник Шарло повідомив мене, що ми йдемо до дивізійного генерала, який отримав наказ із Парижа. Замість цього на площі перед церквою мене садять у карету, запряжену шестериком поштових коней. Лейтенант Петерман розмістився поруч мене, сержант Блітерсдорф усівся на передку, два жандарми – в кареті, один – на зап’ятках».

Тут людина з розбитого корабля, готова поринути у хвилі, уриває свій бортовий журнал.

Добравшись близько четвертої години пополудні до однієї із столичних застав, карета замість в’їхати до Парижа повернула на зовнішній бульвар і зупинилася перед воротами Венсеннського замку. Принца, що вийшов з карети у внутрішньому дворі, провели до однієї з кімнат фортеці і там замкнули; він ліг спати. Що ближче принц під’їздив до Парижа, то старанніше Бонапарт розігрував спокій. 18 березня, у Вербну неділю, він поїхав у Мальмезон. Пані Бонапарт, яка, як і вся її родина, знала про арешт принца, заговорила про цю справу з чоловіком. Той відповів: «Ти нічого не тямиш у політиці». Полковник Саварі став частим гостем у покоях Бонапарта. Чому? Тому, що він бачив сльози першого консула в Маренго. Видатні особистості мають побоюватися своїх сліз, які віддають їх у владу осіб пересічних. Сльози – одне з тих уразливих місць, яке може зробити свідка паном великої людини.