Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Позаяк я не збирався затримуватися в Парижі, я зупинився у «Французькому готелі» на вулиці Бон, де до мене прилучилася пані де Шатобріан, яка мала намір вирушити разом зі мною у Вале. Моє колишнє товариство, вже напіврозвалене, втратило нитку, що зв’язувала його.

Бонапарт ішов до імператорського вінця; геній його зростав разом з подіями: він міг, немов розширюваний в об’ємі порох, підірвати весь світ; велетню, що ніяк не міг дістатися до вершини влади, нікуди було дівати силу; він діяв напомацки і, здавалося, шукав свій шлях; коли я приїхав у Париж, він морочився з Пішеґрю і Моро: через дрібну заздрість він погодився побачити в них суперників; Моро, Пішеґрю і Жорж Кадудаль, ворог куди грізніший, були арештовані.

Ця мережа інтриг, невідривна від будь-якої ділової царини, мені не подобалась, і я радів нагоді втекти в гори.

‹Лист із Сіона, в якому тамтешня міська рада виявляє радість з приводу призначення Шатобріана посланником у республіку Вале›

За два дні до 20 березня я зібрався піти в Тюїльрі попрощатися з Бонапартом; я не бачив його з того дня, коли він говорив зі мною на балу у Люсьєна. Галерея, де він приймав відвідувачів, була повна народу; його супроводжували Мюрат і флігель-ад’ютант; він ішов майже не зупиняючись. Коли він підійшов ближче, я здивувався тому, як він змінився: помертвілі щоки запали, очі горіли диким вогнем, лице зблідло і спохмурніло, вигляд став похмурий і страшний. Мене вже не вабило до нього так, як раніше; не бажаючи стояти у нього на шляху, я зробив рух, щоб піти. Він кинув на мене погляд, немов пригадуючи, ступив до мене кілька кроків, потім повернувся і відійшов. Можливо, він побачив у мені застереження? Його ад’ютант помітив мене; коли я зник у натовпі, він почав шукати мене очима за спинами людей, що затуляли мене, і спробував знову повести консула в мій бік. Ця гра тривала майже чверть години: я весь час зникав, Наполеон, сам того не підозрюючи, весь час ішов за мною слідом. Я так і не зміг зрозуміти, що змушувало ад’ютанта робити це. Чи то він не впізнав мене і вигляд мій видався йому підозрілим? Чи то, навпаки, впізнав і хотів, аби Бонапарт поговорив зі мною? Хоч би як там було, Наполеон перейшов до іншої зали. Побувавши в Тюїльрі, я пішов звідти з почуттям виконаного обов’язку. Я завжди з великою радістю покидав будь-який палац, з чого видно, що мені там не місце.

Повернувшись у «Французький готель», я сказав друзям: «Певно, сталося щось незвичайне, чого ми не знаємо, адже Бонапарт, якщо тільки він не хворий, не міг аж так змінитися». Пан Бурьєн оцінив мою надзвичайну догадливість, він лише переплутав дати; ось його слова: «Повернувшись від першого консула, пан де Шатобріан заявив своїм друзям, що помітив, як дуже змінився перший консул і який зловісний вогонь горить у його очах».

Так, я помітив це: зло дається вищому розуму не без болю, бо це чужорідний плід, який йому не личить виношувати.

Два дні по тому, 20 березня, сумний і дорогий серцю спогад підняв мене з самого ранку. Пан де Монморен колись вибудував собі будинок на бульварі Інвалідів, у тому місці, де його перетинає вулиця Плюме. У саду цього будинку, проданого під час Революції, пані де Бомон, тоді ще зовсім дівчинка, посадила кипарис і не раз, коли нам доводилося проходити повз, показувала мені його: з цим кипарисом, походження та історію якого знав лише я, я і хотів попрощатися. Він існує ще й досі, але сохне й ледве дістає до вікна, під яким викохувала і леліяла його рука жінки, що пішла назавжди. Я відрізняю це нещасне деревце від трьох чи чотирьох дерев тієї ж породи; здається, воно теж знає мене і радіє, коли я приходжу; меланхолійні пориви вітерцю схиляють до мене його пожовтілу голову, і воно щось шепоче у вікно спорожнілої кімнати: таємничий зв’язок між нами урветься лише зі смертю одного з нас.

Віддавши благоговійну данину пам’яті, я спустився бульваром і перетнув площу Інвалідів, потім мостом Людовіка XVI пройшов у сад Тюїльрі і вийшов з нього біля флігеля Марсана туди, де нині проходить вулиця Ріволі. На початку дванадцятої до мене долинули голоси: чоловік і жінка вигукували офіційне повідомлення; почувши його, перехожі зупинялися як укопані. «Особлива військова комісія, скликана у Венсенні, – гукали оповісники, – засудила до страти Луї Антуана Анрі де Бурбона, що народився 2 серпня 1772 року в Шантії».

Ці вигуки приголомшили мене як грім з ясного неба; вони змінили моє життя так само, як змінили життя Наполеона. Повернувшись додому, я сказав пані де Шатобріан: «Герцога Енгієнського розстріляно». Я сів за стіл і почав писати прохання про відставку. Пані де Шатобріан цьому нітрохи не перечила і з великою мужністю дивилася, як я пишу. Вона чудово усвідомлювала небезпеку, що загрожувала мені: йшло слідство у справі генерала Моро і Жоржа Кадудаля; лев лизнув крові; було не час його розлючувати.