Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Об одинадцятій прийшов кюре: кімната наповнилася натовпом байдужих і цікавих роззяв, які в Римі завжди ув’язуються за священиком. Пані де Бомон прийняла урочисту пишноту обряду без найменшого страху. Ми стали навколішки, і хвора разом причастилася і соборувалась. Коли всі пішли, вона веліла мені сісти на край її ліжка і півгодини говорила зі мною про мої справи та наміри, виявивши найвищі помисли і найзворушливішу дружбу; особливо вмовляла вона мене не розлучатися з пані де Шатобріан і паном Жубером: але чи довго залишалося жити панові Жуберу?

Вона попросила мене розчинити вікно: їй забракло повітря. Промінь сонця освітив її ложе і, здавалося, потішив її. Тоді вона нагадала мені про наше заповітне бажання поїхати жити в село і заплакала.

Між другою і третьою годинами пополудні пані де Бомон попросила пані Сен-Жермен, стару іспанку, яка служила їй з відданістю, гідною такої доброї господині, перестелити постіль: лікар був проти цього, боячись, аби метушня не прискорила кончину хворої. Тоді пані де Бомон сказала мені, що відчуває наближення агонії. Вона раптом скинула ковдру, взяла мою руку і сильно стиснула її; погляд її затуманився. Вільною рукою вона робила знаки комусь, кого бачила в ногах ліжка; потім, піднісши руку до грудей, вона промовила: «Ось тут!» Зажурений, я запитав, чи впізнає вона мене: на її обличчі промайнуло щось подібне до усмішки; вона легенько кивнула головою: мова її була вже не від світу сього. Судоми тривали якусь мить. Ми троє: я, лікар і доглядальниця – підтримували її: моя рука лежала у неї на серці, і я відчував, як воно прискорено калатає між слабких ребер, немов годинник, чий маятник поспішає розмотати готовий порватися ланцюг. Раптом, сповнений жаху і страху, я відчув, як воно зупиняється! Ми поклали жінку, що знайшла спокій, на подушки; голова її звісилася набік. Кілька кучериків розкуйовдженого волосся впали їй на чоло; очі були заплющені; настала вічна ніч. Лікар підніс до губ померлої люстерко і лампу: дихання життя не затуманило дзеркала і не поколивало полум’я. Все було кінчено.

‹Похорон пані де Бомон›

Якщо вимірювати мінливості приватного життя мірками життя суспільного, ці лиха навряд чи гідні навіть побіжної згадки в моїх Записках. Хто не втрачав друга? хто не був присутній при його кончині? чия пам’ять не зберігає подібної скорботної сцени? Міркування правильне, та все ж ніхто не може утриматися від переповідання власних пригод: відпливаючи на кораблі, моряк залишає на суходолі родину, про яку весь час думає і говорить товаришам. Будь-яка людина містить у собі особливий світ, чужий загальним законам і долям віків. А втім, помилково вважати, ніби революції, великі нещастя, знамениті стихійні лиха – єдиний літопис нашої природи: кожен з нас поодинці творить ланцюг спільної історії, і саме з цих окремих життів і складається світ людський, як він постає перед очима Господа.

‹Співчутливі листи друзів Шатобріана›

Я наважився залишити ділову ниву, що затьмарила моє життя не тільки нудними заняттями і вульгарними політичними чварами, а й особистим нещастям. Той не знає, що таке невтішне горе, хто не ходив на самоті місцями, де ще донедавна жила особа, яка прикрашала його існування: ви шукаєте її і не знаходите; вона говорить з вами, усміхається вам, невідступно йде за вами; все, що вона вдягала, все, чого торкалася, викликає в пам’яті її образ; вас відокремлює від неї лише прозора запона, але запона ця така важка, що ви не в змозі підняти її. Спогад про першого друга, якого ви втратили, тяжкий, бо, якщо життя ваше тривало й далі, вас безперечно спіткали й інші втрати: всі ці наступні смерті пов’язуються у вашій голові з найпершою смертю, тож ви оплакуєте в одній особі всіх, кого втратили на життєвому шляху.

Займаючись вирішенням своїх справ, утрудненим віддаленістю від Франції, я жив самотньо, оточений римськими руїнами. Коли я вперше вийшов пройтися, все здалося мені не таким, як було раніше; я не впізнавав ані дерев, ані будов, ані неба; я блукав серед полів, уздовж аркад і акведуків, як колись під лісовим склепінням Нового Світу. А потім повертався у Вічне місто, що додало до своїх незліченних мерців ще одне згасле життя. Я так багато ходив пустельними берегами Тибру, що вони назавжди закарбувалися у мене в пам’яті, і я досить правильно відтворив їх у моєму листі до пана де Фонтана. «Якщо чужоземця спіткало горе, – писав я, – якщо він змішав прах коханої істоти з прахом стількох уславлених осіб, як солодко буде йому переходити від мавзолею Цецилії Метелли до могили нещасної жінки!»