Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Зауваження це тим більш правильне, що кардинал Феш, котрому я віддаю в цих записках належне, на що він, можливо, не розраховував, відправив дві сердиті депеші до Парижа майже в ті самі дні, коли, у зв’язку зі смертю пані де Бомон, поводження його стало люб’язнішим. Коли він був щирий: коли розмовляв зі мною і пропонував мені з’їздити до Неаполя чи коли писав ці дипломатичні послання? Те й інше відбувалося одночасно, але перше суперечило другому. Мені не важко було б привести пана кардинала у згоду з самим собою, знищивши сліди донесень, що мали стосунок до мене; коли я був міністром закордонних справ, я міг вилучити пусті вигадки посла з міністерського архіву – учинив же так пан де Талейран зі своїми листами до імператора. Але я не вважав, що маю право застосувати свою владу у власних інтересах. Якби комусь здумалося шукати ці документи, їх знайшли б на колишньому місці. Скажуть, що такий спосіб дій – дурість; що ж! я не перечу; але, щоб не ставити собі на заслугу доброчесність, якої я не маю, зауважу, що повага моя до листування моїх ганьбителів походить не так від великодушності, як від презирства. В архівах берлінського посольства я бачив образливі листи пана маркіза де Бонні відносно моєї особи: я не збираюся щадити себе й оприлюдню їх.

Пан кардинал Феш був так само лихий на слова щодо бідолашного абата Гійона (єпископа Марокканського): він вивищив його до «російського шпигуна». Бонапарт вважав пана Лене «англійським шпигуном»: причиною тому були плітки, до яких, на горі, привчили цю велику людину поліцейські донесення. А проте, чи такий вже безгрішний був сам пан Феш? Чи високо цінувала його власна родина? Кардинал де Клермон-Тоннер був у Римі одночасно зі мною, у 1803 році; чого він тільки не писав про дядечка Наполеона! Я зберігаю ці листи.

Втім, кому важливі ці сварки, вже сорок років поховані під спудом зотлілих паперів? З усіх дійових осіб цієї епохи вцілів один-єдиний – Бонапарт. Усі ми мертві вже зараз, хоча і вважаємо себе за живих: чи можна розгледіти рід комахи у тьмяному світлі, яке вона іноді випромінює, повзучи по стіні?

Пізніше, коли я був послом за папи Льва XII, я знову зустрівся з паном кардиналом Фешем: він висловив мені свою повагу, я також постарався виявити йому люб’язність і пошану. Втім, природно, що мене судили суворо – і заслужено. Все це в далекому минулому: у мене немає навіть бажання взнавати по почерку тих, хто в 1803 році служили або прислужували панові кардиналу Фешу.

Я поїхав до Неаполя: там почався рік без пані де Бомон; рік розлуки, перший у такій довгій вервечці! Я жодного разу не був у Неаполі відтоді, хоча в 1827 році проїздив повз і збирався заїхати туди разом з пані де Шатобріан. Апельсинові дерева були укриті плодами, мирти – квітами. Байя, Єлисейські Поля і море переповнювали душу захопленням, яке мені ні з ким було розділити. Неаполітанську затоку я описав у «Мучениках». Я піднявся на Везувій і спустився у його кратер. Я обкрадав самого себе: я розігрував сцену з «Рене».

У Помпеях мені показали скелет у кайданах та уривки латинських слів, що їх нашкрябали солдати на стінах. Я повернувся до Рима. Канова відчинив мені двері своєї майстерні; він працював над статуєю німфи. Інші мармурові статуї для надгробка, який я замовив, були вже готові і мали вельми виразний вигляд. У церкві Святого Людовіка я помолився над прахом, похованим у Римі, а 21 січня 1804 року, іншого нещасного дня, поїхав до Парижа.

Яка вражаюча суєтність: з того часу минуло 35 років. Чи не тішив я себе в ті далекі й сумні дні думкою, що розірвані смертю зв’язки стануть моєю останньою прихильністю? І як же швидко я хай не забув те, чим дорожив, але знайшов йому заміну! Так іде людина від утрати до утрати. Доки вона молода і котить своє життя попереду себе, їй ще можна знайти виправдання, але коли вона впрягається в нього і заледве тягне його за собою, прощення їй немає. Природа наша така бідна, схильності такі непостійні, що нам бракує нових слів для вираження нового почуття, і ми пояснюємо його тими словами, до яких уже вдавались раніше, коли в серці нашому жило інше почуття! Існують, проте, слова, які слід вимовляти тільки один раз: повторення оскверняє їх. Друзі, яких ми зрадили і забули, дорікають нам за те, що ми знайшли собі нове товариство; один день є докором іншому: життя наше – постійний сором, бо воно – постійна помилка.

Переглянуто 22 лютого 1845 року