Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

28 червня я з ранку до вечора блукав Римом: я вперше побачив Колізей, Пантеон, колону Траяна та замок Святого Ангела. Увечері пан Арто повіз мене на бал до одного з будинків поблизу площі Святого Петра. У відчинені вікна було видно, як кружляють гості у вихорі вальсу, за вікнами спалахували снопи іскор, що оперізували мікеланджелівський купол; потішні вогні, що займалися над мавзолеєм Адріана, розсипалися над могилою Тассо в Сан-Онуфріо: довкруги в римській кампанії панували тиша, морок і запустіння.

Наступного дня я відвідав службу в соборі Святого Петра. Пій VII, блідий, сумний, благочестивий, був справжнім первосвящеником скорботи. За два дні по тому мене відрекомендували Його Святості: він усадив мене поряд із собою. Один з томів «Генія християнства», запобігливо розгорнутий, лежав на столі. Кардинал Консальві, м’який, але непохитний, який умів давати тиху і чемну відсіч, був живим образом стародавньої римської політики, від якої його діяльність відрізняли менша щирість та більша терпимість, – данина нашому часу.

Потрапивши до Ватикану, я довго розглядав ці сходи, якими можна піднятися верхи на мулові, ці зміясті галереї, що здіймаються вгору одна над одною, прикрашені шедеврами; ними папи минулих часів проходили в усій своїй величності. Ці лоджії, розписані стількома безсмертними художниками, захоплювали стількох знаменитих людей: Петрарку, Тассо, Аріосто, Монтеня, Мільтона, Монтеск’є, всемогутніх або повалених королев і королів, нарешті, плем’я паломників, що прибули з усіх кінців землі; нині вся ця краса застигла, нерухома і мовчазна; покинутий амфітеатр, що оточує спорожнілу стіну, недосяжний для сонячних променів.

Мені радили прогулятися цими місцями місячної ночі: з вершини Тринітаді-Монте оповиті серпанком далекі міські споруди здавалися начерками художника, зробленими з борту корабля. Нічне світило, ця небесна куля, яка вважається повноправним світом, котило свої бліді пустелі над пустинним Римом; воно осявало вулиці, де не чутно було кроків перехожих, безлюдні двори, площі, сади, освітлювало монастирі, де назавжди стихли голоси ченців, обителі німі і порожні, немов портики Колізею.

Що відбувалося тут у цей самий день і годину вісімнадцять сторіч тому? Які люди входили під покров цих обелісків, тіні яких колись сягали пісків Єгипту? Вже немає не тільки стародавньої Італії – зникла Італія середньовічна. Та все ж вічне місто ще зберігає сліди цих двох Італій: якщо Рим нових часів відкриває нашому зорові собор Святого Петра та його шедеври, Рим стародавній протиставляє йому свій Пантеон і свої руїни; якщо один закликає з Капітолія своїх консулів, то інший приводить з Ватикану своїх пап. Тибр тече між двома славетними містами, однаково повергнутих у прах: Рим язичницький глибоко і безповоротно опускається в свої могили, а Рим християнський повільно, проте невпинно скочується в свої катакомби.

Кардинал Феш винайняв недалеко від Тибру палац Ланчелотті: пізніше, в 1827 році, я бачив там княгиню Ланчелотті. Мені відвели верхній поверх палацу: не встиг я увійти, як на мене накинулося стільки бліх, що мої білі панталони стали чорними. Ми з абатом де Бонві наказали якомога чистіше вимити наше житло. Мені здавалося, ніби я повернувся до халупи на Нью-Роуд: я не бридився цим спогадом з часів моєї бідності. Влаштувавшись у своєму дипломатичному кабінеті, я заходився видавати паспорти й виконувати інші важливі обов’язки. Моє письмо аж ніяк не можна було вважати одним з талантів, тож кардинал Феш, коли бачив мій підпис, знизував плечима. Оскільки робити мені в моїм піднебессі було загалом нічого, я дивився поверх дахів на сусідній будинок: прачки подавали мені знаки; майбутня співачка, тренуючи свій голос, набридала мені своїм вічним сольфеджіо; добре, якщо траплявся похорон – хоча б якась подія серед суцільної нудьги! Одного разу, зазирнувши зі свого високого вікна в провалля вулиці, я побачив, як ховають молоду матір: її несли у відкритій домовині, поміж двох рядів паломників у білому; дитя, яке померло разом з нею, покоїлося у неї в ногах серед квітів.

Мимоволі я припустився серйозної помилки: без найменшого сумніву я вважав себе зобов’язаним зробити візити іменитим громадянам: я вирушив засвідчити свою пошану королеві Сардинії, який відрікся від престолу. Цей неабиякий вчинок породив жахливі пересуди; всі дипломати стулили губи. «Йому кінець! йому кінець!» – заторочили папські слуги і посольські чини з радістю, яку в цих доброзичливців завжди викликають чужі помилки. Не було такого дурня-чиновника, який би не дивився на мене зверхньо. Всі з нетерпінням чекали мого падіння, хоча я був ніхто і нікого не цікавила моя особа: неважливо, головне, що хтось падав, а це завжди приємно. З сердечної простоти я навіть не підозрював, що вчинив злочин і, як і пізніше, вважав, що будь-яке місце не варте ламаного гроша. Всі довкола завжди говорили про мою прекрасну повагу до королів, я ж шанував королів тільки в нещасті. Про мої недозволені безумства стало відомо в Парижі; на щастя, я мав справу з Бонапартом: те, що мало мене занапастити, стало моїм порятунком.