Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Пост міністра закордонних справ обіймав пан де Талейран; він виклопотав мені призначення. Я обідав у нього: він залишився в моїй пам’яті таким, яким я побачив його вперше. Втім, його прекрасні манери аніскільки не походили на манери його підлого оточення; його шахрайство було сповнене незбагненної важливості; у цьому осиному гнізді розбещеність вдач мала славу геніальності, легковажність – мудрості. Революція була занадто скромною; вона недооцінювала свою перевагу: бути вище чи нижче за злочини – зовсім не одне й те саме.

Я познайомився зі священиками зі свити кардинала; мені запам’ятався веселий абат де Бонві; коли він був свого часу полковим священиком в армії принців, він брав участь у відступі з Вердена; був головним вікарієм пана де Клермон-Тоннера, єпископа Шалонського, який вирушив у дорогу вслід за нами, щоб добитися від папського престолу пенсії під приводом того, що і він зветься К’ярамонте . Завершивши збори, я вирушив у путь: я мав прибути до Рима раніше за дядечка Наполеона.

‹Шлях з Парижа до Рима через Альпи›

Я розпочав свої мандри в напрямі, протилежному напряму руху інших мандрівців: старі ліси Америки постали перед моїми очима раніше, ніж старі міста Європи. До цих міст я потрапив тоді, коли вони молоділи і помирали разом під дією нової революції. Мілан був зайнятий нашими військами; вони довершували руйнування замку, що пам’ятав середньовічні війни.

Французькі частини розташувалися на постій серед рівнин Ломбардії. Ці прибульці з Галлії в армійських кашкетах нагадували моторних веселих женців зі схожими на серпи кривими тесаками поверх мундира. Охорона була нечисленною. Вони ворочали каміння, котили гармати, навантажували вози, споруджували навіси і курені з гілля. Коні скакали, гарцювали, ставали на диби в натовпі, немов собаки, що ластяться до господаря. Посеред цього озброєного ярмарку італійки торгували фруктами з лотків: наші солдати дарували їм свої люльки і кресала, кажучи ті слова, які говорили своїм коханим стародавні варвари, їхні предки: «Я, Фотрад, син Еуперта, з племені франків, дарую тобі, Ельжина, кохана моя дружина, за твою красу (in honore pulchritudinis tuae) моє житло в кварталі Піній».

Ми люди особливі: спочатку супротивникам здаємося ми дещо розв’язними, занадто веселими, занадто неспокійними; але не встигнемо ми піти, як за нами вже жалкують. Жвавий, дотепний, кмітливий, французький солдат допомагає господарям, у яких квартирує; він носить воду з колодязя, як Мойсей для доньок Мадіамського священика, разом з пастухами водить овець на водопій, рубає дрова, розпалює вогонь, стежить, щоб не збігла юшка, носить на руках дитину господарів або колише її в колисці. Життєрадісна і діяльна вдача французького солдата надихає все довкруги: домочадці звикають дивитися на нього, як на нового члена родини. Але варто пролунати барабанному бою, як постоялець хапає свого мушкета, залишає доньок господаря у сльозах і покидає гостинний дах, про який не згадає, доки не потрапить до Будинку інвалідів.

Коли я проїздив через Мілан, великий народ саме прокинувся і розплющив очі. Італія починала пробуджуватися від сну і згадувати про свого генія як про божественну мрію; допомагаючи відродитися і нам, вона долучала нашу нікчемну дріб’язковість до величі заальпійської природи, цієї Авсонії, вихованої на шедеврах мистецтва і величній пам’яті про славетне минуле своєї вітчизни. З’явилася Австрія; знову й знову вкривала вона італійців свинцевим покривом, знову ввігнала їх у гріб. Рим перетворився на руїну, Венеція потонула в морі. Венеція спустила дух, осяявши небо останньою усмішкою; чарівниця сховалася у хвилях, немов світило, приречене ніколи більше не з’явитися на небозводі.

Комендантом Мілана був генерал Мюрат. Я віз йому листа від пані Баччокі. Я провів день з ад’ютантами: вони були не такі бідні, як мої побратими під Тіонвілем. В армії відроджувалася французька чемність; воїни прагнули довести, що ніщо не змінилося з часів Лотрека.

23 червня пан Мельці справляв парадний обід з нагоди хрестин у генерала Мюрата. Пан Мельці знав мого брата; віце-президент Цизальпійської республіки мав чудові манери; його дім не поступався княжому, причому здавалося, що господар народився князем: він зустрів мене з холодною ввічливістю; я віддячив йому тим самим.

Я прибув на місце мого призначення 27 червня надвечір, за два дні до дня Святих Петра і Павла: апостол чекав мене в Римі, подібно до того як пізніше мій бідний святий патрон зустрів мене в Єрусалимі. Мій шлях до Рима пролягав через Флоренцію, Сьєну та Радікофані. Насамперед я віддав візит пану Како, наступником якого повинен був стати кардинал Феш, тоді як мені припадало зайняти місце пана Арто.