Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Якимсь чином Бонапарт помітив і впізнав мене. Коли він попрямував до мене, ніхто не міг зрозуміти, кого він шукає; всі розступалися, кожен сподівався, що консул іде до нього; ця нетямущість, здавалося, дратувала володаря. Я відступив і став позаду сусідів; раптово Бонапарт підвищив голос і мовив: «Пан де Шатобріан!» Натовп негайно відринув, щоб потім зімкнутися навколо нас кільцем: я залишився сам. Бонапарт заговорив зі мною, не церемонячись: без милих речей, без порожніх запитань, без передмов, він відразу розпочав говорити про Єгипет і арабів, неначебто я був одним з його наближених і він усього лише продовжував розпочату розмову. «Мене завжди вражало, – сказав він, – що шейхи падають на коліна серед пустелі, лицем на схід і впираються лобом у пісок. Що це за невідома святиня на Сході, якій вони поклоняються?»

Бонапарт на мить замовк і без переходу заговорив про інше: «Християнство? Ідеологи, здається, пропонують бачити в нім просто астрономічну систему? Якби це навіть виявилося правдою, хіба я повірю, що християнство нікчемне? Якщо християнство – це алегорія руху сфер, геометрія світил, то, хоч би як старалися вільнодумці, вони всупереч бажанню залишають «гадині» ще достатньо величі».

Несамовитий Бонапарт пішов. Я уподібнився Йову: уночі «дух перейшов по обличчі моїм; стало дуба волосся на тілі моїм. Він стояв, але я не пізнав його вигляду, – образ навпроти очей моїх був, і тихий голос почув я» [50].

Життя моє було не більше, ніж плетениця видінь; пекло і небо постійно розверзалися у мене під ногами і над головою, не даючи мені змоги зміряти їхній морок і світло. По єдиному разу випало мені зустрітися на межі двох сторіч: з людиною старого світу – Вашинґтоном і людиною нового світу – Наполеоном. І з тим і з іншим розмова моя була короткою; обидва повернули мене до самотнього існування, один – добросердечним побажанням, інший – злочином.

Я помітив, що, віддаляючись, Бонапарт поглядав на мене пильніше, ніж під час нашої розмови. Я також проводжав його очима:

Після цієї зустрічі Бонапарт вирішив послати мене до Рима; він з одного погляду зрозумів, де і як я можу бути йому корисний. Його не турбувало, що я ніколи не займався справами, що я нічого не тямлю в практичній дипломатії; він вважав, що є уми, яким усе зрозуміло і яким немає потреби вчитися. Це був великий відкривач людей; але він бажав поставити всі їхні таланти собі на службу, та ще й з умовою, щоб про ці таланти поменше говорили; ревнивий до чужої слави, він розглядав її як замах на свою власну: у всесвіті залишалося місце тільки для Наполеона.

Фонтан і пані Баччокі говорили мені, що консул задоволений розмовою зі мною: під час цієї розмови я й рота не розкрив; отже, задоволений Бонапарт був самим собою. Вони переконували мене не проминати нагоди. Мені ніколи не спадало на думку стати впливовою особою; я рішуче відмовився. Тоді вони звернулися до авторитета, якому мені важко було заперечити.

Абат Емрі, настоятель семінарії Святого Сульпіція, став ім’ям духівництва заклинати мене зайняти для блага релігії пост першого секретаря нашого посольства в Римі – на посаду посла Бонапарт готував свого дядька, кардинала Феша. Абат дав мені зрозуміти, що, оскільки кардинал має не надто блискучий розум, я швидко стану господарем становища. З абатом Емрі мене звів випадок: я, як ви пам’ятаєте, прибув до Сполучених Штатів у товаристві абата Наго та кількох семінаристів. Спогад про мою безвісність, про мою юність, про моє бездомне життя, відгомін якого позначився на моїй участі в житті суспільному, – все це хвилювало мою уяву і серце. Природа, належність до духовного стану та Революція зробили абата Емрі, якого шанував Бонапарт, людиною хитрою; втім, ця потрійна хитрість була на користь його достоїнствам; честолюбний виключно в добрих справах, єдине, про що він піклувався, це про благо та процвітання семінарії. Марно було неволити обачного в словах і вчинках абата Емрі: ви могли мати як завгодно розпорядитися його життям, але про те, щоб зломити його волю, не могло бути й мови; він стояв однією ногою в могилі, що чекає нас усіх, – у цьому полягала його сила.

Перша спроба абата була невдалою; він здійснив новий наступ і своєю наполегливістю переміг мене. Я погодився обійняти посаду, яку йому доручили мені запропонувати, хоча жодною мірою не був переконаний у правильності свого рішення: на других ролях я не вартий геть нічого. Можливо, я б зрештою не погодився, якби думка про пані де Бомон не поклала край моїм ваганням. Донька пана де Монморена помирала: італійський клімат, казали мені, благотворний; якби я поїхав до Рима, вона зважилася б перетнути Альпи: я приніс себе в жертву, маючи надію врятувати її. Пані де Шатобріан приготувалася їхати за мною; пан Жубер збирався супроводжувати пані де Бомон, і вона відбула в Мон-Дор, щоб потім довершити своє одужання на березі Тибру.