Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Стверджують, що перший консул розпорядився заготовити всі накази щодо в’язня Венсеннського замку. Один з цих наказів свідчив, що, якщо суд засудить герцога Енгієнського до смертної кари, вирок треба виконати негайно. Я довіряю цій версії, хоча й не можу нічого стверджувати напевно, бо накази ці не збереглися. Пані де Ремюза, яка увечері 20 березня грала в Мальмезоні в шахи з першим консулом, чула, як він прошепотів декілька віршів про милосердя Августа; вона вирішила, що Бонапарт отямився і принца врятовано. Але ні; доля виголосила свій вирок. Коли Саварі знову з’явився в Мальмезоні, пані Бонапарт угадала, що нещастя сталося. Перший консул зачинився у себе й кілька годин провів на самоті. А потім війнув вітер, і всьому настав кінець.

Наказ Бонапарта від 29 вантоза XII року ухвалив, що військова комісія у складі семи членів, призначених генерал-губернатором Парижа (Мюратом), збереться у Венсенні, щоб розглянути справу «колишнього герцога Енгієнського, обвинуваченого в застосуванні зброї проти Республіки, і т. ін.».

‹Перелік суддів›

Капітан д’Отанкур, командир ескадрону Жакен, двоє піших жандармів з того ж полку, Лерва і Тарсис, а також громадянин Нуаро, лейтенант того ж полку, йдуть у кімнату герцога Енгієнського; вони будять його: всього через чотири години йому доведеться заснути знову. Капітан-доповідач з допомогою Молен, командира 18 полку, секретаря суду, обраного згаданим доповідачем, допитує принца.

Запитано, яке його ім’я, прізвище, вік і місце народження.

Дано відповідь, що звуть його Луї Антуан Анрі де Бурбон, герцог Енгієнський, а народився він 2 серпня 1772 року в Шантії.

Запитано, де він жив після того, як покинув Францію.

Дано відповідь, що, поїхавши за ріднею, вступив до армії Конде, коли її було сформовано, а раніше був в армії Бурбонів і з нею брав участь у кампанії 1792 року в Брабанті.

Запитано, чи бував в Англії і чи не виплачує йому ця держава утримання.

Дано відповідь, що ніколи там не був, а проте Англія посилає йому утримання і в ньому – єдине джерело його доходів.

Запитано, в якому чині служив він в армії Конде.

Дано відповідь: до 1796 року – командир передового загону, а раніше – волонтер у штаб-квартирі свого діда, після ж 1796 року постійно в чині командира передового загону.

Запитано, чи знайомий з генералом Пішеґрю, чи мав з ним стосунки.

Дано відповідь: не пригадаю, щоб я його бачив. Стосунків з ним не мав ніколи. Знаю, що він хотів мене бачити. Радий, що не знайомий з ним, якщо правда, що він хотів скористатися такими мерзенними засобами, як про те говорять.

Запитано, чи знає колишнього генерала Дюмур’є і чи має з ним стосунки?

Дано відповідь: не більше ніж генерала Пішеґрю.

Про що складено цей протокол, який підписали герцог Енгієнський, командир ескадрону Жакен, лейтенант Нуаро, двоє жандармів і капітан-доповідач.

Перш ніж підписати цей протокол, герцог Енгієнський мовив: «Я настійно прошу аудієнції у першого консула. Моє ім’я, звання, мій напрям думок і нинішнє тяжке моє становище сповняють мене надією, що він не відмовить у моєму проханні».

21 березня о другій годині попівночі герцога Енгієнського ввели до зали, де засідала комісія, і він повторив те, що сказав на допиті. Він наполягав на своїх словах і додав, що готовий боротися і хотів би взяти участь у новій війні Франції проти Англії. «На запитання, чи хоче ще що-небудь сказати на свій захист, відповів, що більше йому сказати нічого.

Головуючий наказує вивести звинуваченого; члени комісії радяться за зачиненими дверима, голова вислуховує їхні думки, починаючи з молодшого за чином; сам він висловлюється останнім; усі одностайно визнають герцога Енгієнського винним за статтею… закону про…, яка свідчить…, і тому засуджують його до смертної кари. Цей вирок належить прочитати засудженому, після чого виконати невідкладно у присутності різних підрозділів гарнізону.

Вирок ухвалено у Венсенні, зазначеного дня, місяця і року. Папери заповнені, вирок скріплено підписами, і оскарженню він не підлягає».

Могилу було вирито, заповнено і скріплено; зверху лягли десять років забуття, загальної згоди й безгучної слави; вона заростала травою під гуркіт гарматного салюту, що сповіщав перемоги, під ілюмінації, що осявали помазання на царство, весілля спадкоємиці Цезарів і народження римського короля. Лише самотні плакальники ходили лісом, наважуючись крадькома кинути погляд на дно скорботної ями, та кілька в’язнів споглядали його з вершини вежі, де мучились. Настала Реставрація: земля на могилі здригнулася, а разом з нею здригнулися і уми; кожен почував себе зобов’язаним пояснити. Свою думку оприлюднив пан Дюпен-старший; узяв слово голова військової комісії пан Юлен; у суперечку зайшов пан герцог де Ровіґо, який висунув обвинувачення проти пана де Талейрана; у пана де Талейрана знайшовся захисник, і нарешті сам Наполеон підніс свій гучний голос із кручі острова Святої Єлени.