Віктор-Марі Гюго - Собор Паризької Богоматері

Через два століття всі ці чудеса «видавалися при дворі, – як каже Соваль, – такими забавними, що задля розваги короля їх використано у вступі до чотириактного балету «Ніч», поставленого в театрі Пті-Бурбон». «Ще ніколи, – додає очевидець, який бачив цей балет 1653 року, – несподівані метаморфози Двору чудес не були так вдало відтворені. Досить елегантні вірші Бенсерада підготували нас до тих метаморфоз».

Скрізь лунали грубий регіт і непристойні пісні. Кожен співав по-своєму, просторікував і лаявся, не зважаючи на сусідів. Усі цокалися кухлями, в супроводі того дзенькоту виникали сварки, бійки, розбитими кухлями забіяки дерли один на одному лахміття.

Великий пес сидів, підібгавши хвіст, і дивився на вогонь. Було на цьому гульбищі й кілька дітей. Украдена того вечора дитина плакала й кричала. Товстий чотирирічний малюк мовчки примостився на високій лавці біля столу, що сягав йому до підборіддя. Ще один поважно розмазував по столу лій, що спливав із свічки. Четверта дитина, зовсім маленька, сидячи в грязюці, перехилилась у казан і вишкрябувала його черепком, дряпаючи так, що від тих звуків Страдіваріус, мабуть, зомлів би.

Коло вогнища стояла бочка, на бочці сидів жебрак. То й був король на своєму троні.

Ті троє, що тримали Гренгуара, притягли його до бочки, і вся галаслива юрба на мить принишкла, окрім дитини, що шкребла казан.

Гренгуар не насмілювався ні зітхнути, ні підвести очі.

– Hombre, quita tu sombrero! [43] Зніми капелюха, чоловіче! (Ісп.) – гукнув один з трьох жебраків, які привели його сюди.

І перш ніж поет зрозумів, що означають ці слова, другий пройдисвіт з нього стягнув капелюх. Благенький, правда, капелюх, але ще придатний і в спеку, й у дощ. Гренгуар зітхнув.

Тим часом король з висоти своєї бочки повернувся до нього і запитав:

– Це що за нікчема?

Гренгуар здригнувся. Цей погрозливий голос нагадав йому інший, той, що вранці завдав першого удару по містерії, прогугнявивши під час вистави: «Подайте, що ваша ласка!» Поет підвів голову. Перед ним і справді сидів Клопен Труйльфу.

Він був у тому самому лахмітті, хоча й прикрашений знаками королівської гідності. От тільки виразка на його руці вже зникла. В руці у нього був ремінний, так званий «вузлуватий» – канчун, яким в ті часи користувалися міські стражники, відтісняючи натовп. На голові – щось кругле, загострене вгорі – чи то дитячий ковпачок, чи королівська корона, трудно було розібрати, бо обидві ці речі схожі одна на одну.

Упізнавши в королі Двору чудес клятого жебрака з Великого залу, Гренгуар, сам не знаючи чому, трохи підбадьорився.

– Метре, – промурмотів він. – Монсеньйоре… Сір… Як мені вас величати? – спитав нарешті, дійшовши до найвищих ступенів титулування і не знаючи, брати йому ще вище, чи трохи спуститися.

– Величай мене як завгодно, – монсеньйоре, ваша величність або друже. Тільки не тягни. Що ти можеш сказати на своє виправдання?

«На своє виправдання? – подумав Гренгуар. – Це мені не подобається». – І почав, затинаючись:

– Я той, що сьогодні вранці…

– Під три чорти! – перебив його Клопен. – Твоє ім’я, негіднику, й нічого більше. Слухай. Ти стоїш перед трьома могутніми володарями: переді мною, Клопеном Труйль-фу – королем Алтинів, наступником великого Кесаря, верховним володарем королівства Арго, перед Матіасом Гуангаді Спікалі, князем Єгипетським та Богемським, – ось оцим жовтолицим стариганом з ганчіркою на голові, та перед Гійомом Руденьким, імператором Галілеї, отим товстуном, який, не слухаючи нас, цілує шльондру. Ми – твої судді. Ти ввійшов до королівства Арго, не будучи арготинцем, ти порушив закони нашого міста й будеш покараний, якщо ти не харцизник, харпак або швендя, тобто, висловлюючись жаргоном порядних людей, не грабіжник, жебрак або волоцюга. Так хто ж ти? Виправдуйся. Перелічи свої чесноти.

– На жаль, – промовив Гренгуар, – я не маю честі бути кимось із них… Я автор…

– Годі! – вигукнув Труйльфу, не даючи йому докінчити. – Тебе повісять. Це дуже просто, шановні панове городяни! Як ви поводитеся з нами, коли ми попадаєм до ваших рук, так і ми поводимося з вами тут, у нас. Закони, що їх ви застосовуєте до волоцюг, волоцюги застосовують до вас. Ваша вина, якщо вони суворі. Треба ж час від часу помилуватися з гримаси порядного городянина, коли його шию обвиває конопляна стьожка. Це надає шибениці більшої статечності. Ну, друже, роздай мерщій своє лахміття цим панам. Я накажу тебе повісити, щоб потішити волоцюг, а ти віддаси їм свого гаманця, щоб було за що випити. Якщо хочеш звернутися до Бога, то у нас серед різного мотлоху є цілком пристойний кам’яний Бог-Отець, якого ми вкрали в церкві Сен-П’єр-о-Беф. У твоєму розпорядженні чотири хвилини, щоб накинути йому свою душу.