Віктор-Марі Гюго - Собор Паризької Богоматері

– Señor caballero, para comprar un pedaso de pan! [36] Сеньйоре рицар, подайте на шматок хліба! (Ісп.)

«Здається, – подумав Гренгуар, – цей теж говорить, але якоюсь чудернацькою мовою; він щасливіший за мене, якщо розуміє її».

Потім думки його раптом повернули в іншому напрямі, він ляснув себе по лобі й вигукнув:

– До речі, що в біса вони хотіли сказати сьогодні вранці отим своїм «Есмеральда»?

Прискорив ходу, але щось утретє загородило йому дорогу. Це щось, чи, точніше, хтось – то був низенький, з бородатим єврейським обличчям сліпець, який наче веслував своєю палицею і якого мовби тягнув на буксирі великий пес. Сліпий прогугнявив з угорським акцентом:

– Facitote caritatem! [37] Подайте милостиню! (Латин.)

– Слава богу! – озвався П’єр Гренгуар. – Нарешті хоч один заговорив людською мовою. Очевидно, я видаюся їм дуже милосердною людиною, якщо у мене просять милостиню, дарма що мій гаманець геть порожній. Друже мій, – звернувся він до сліпця, – на тому тижні я продав останню свою сорочку; оскільки ви розумієте лише мову Ціцерона: vendidi hebdomade nuper transita meam ultimam chemisam! [38] Минулого тижня я продав свою останню сорочку (середньовічна латинь).

Сказавши це, він одвернувся від сліпого й пішов далі; але сліпий теж рушив швидше, за ним, поспішаючи і грюкаючи милицями та жебрацькими мисочками об бруківку, кинулися паралітик та безногий. І всі троє, штовхаючись, наступаючи нещасному Гренгуарові на п’яти, завели свою пісню.

– Caritatem! [39] Милостиню! (Латин.) – почав сліпий.

– La buona mancia! [40] Подайте! (Іт.) – підхопив безносий.

А паралітик, завершуючи музичну фразу, повторював:

– Un pedaso de pan! [41] Шматок хліба! (Ісп.)

Гренгуар затулив вуха.

– О вавилонське стовпотворіння! – крикнув він і побіг. Побіг і сліпий. Побіг паралітик. Побіг безногий.

А далі, в міру того, як він заглиблювався у вулицю, безногих, сліпих, кульгавих, безруких, однооких і вкритих виразками прокажених ставало більше й більше: вони вилазили з сусідніх провулків, з будинків, з підвалів, і всі вили, ревли, скавуліли, звиваючись і шкутильгаючи, по пояс у грязюці, мов слимаки після дощу, сунули туди, де блищало світло.

Гренгуар, невідступно супроводжуваний своїми трьома переслідувачами, не знаючи до пуття, чим це скінчиться, йшов розгублений серед натовпу, обходячи кульгавих, переступаючи через безногих, застряючи ногами в цьому мурашнику калік, мов судно англійського капітана серед скупчення крабів.

Спробував повернути назад. Але було вже пізно. Весь цей легіон на чолі з трьома жебраками зімкнувся за ним. І поет ішов далі, гнаний нестримним натиском юрби, страхом і водночас запамороченням, що перетворювало все довколишнє на якийсь кошмарний сон.

Нарешті дістався кінця вулиці. Вона виходила на величезний майдан, де мерехтіли тисячі вогників, розсіяних у густому тумані ночі. Гренгуар кинувся туди, покладаючись на свої прудкі ноги, сподіваючись утекти від трьох калік-примар, які причепилися до нього.

– Оndе vas, hombre? [42] Куди біжиш, чоловіче? (Ісп.) – гукнув паралітик і, відкинувши свої милиці, помчав за ним: ноги у нього, певно, були найздоровіші з усіх, які будь-коли міряли паризький брук.

Тим часом безногий, ставши на обидві ноги, насунув Гренгуарові на голову свою важку, залізну жебрацьку миску, а сліпий палаючими очима глянув йому в обличчя.

– Де я? – спитав поет, заціпенівши від жаху.

– У Дворі чудес, – відповіла якась четверта мара, що підійшла до них.

– Клянуся душею, це правда! – вигукнув Гренгуар. – Я бачу сліпих, які прозріли, й безногих, які бігають; а де ж Спаситель?

У відповідь пролунав зловісний регіт.

Нещасний поет огледівся навколо. І справді, він опинився в тому страшному Дворі чудес, куди в таку пізню годину ще не попадала жодна порядна людина, в тому зачарованому колі, де безслідно зникали, мов дрібні крихітки, служителі Шатле і міські стражники, які попадали туди; у городищі злодіїв, цій гидкій бородавці на обличчі Парижа; в канаві для нечистот, з якої щоранку виливався і в яку щовечора вливався гнилий потік пороків, жебрацтва й бродяжництва, що заповнює вулиці столиць; у потворнім вулику, куди щовечора злітались із своєю здобиччю всі трутні суспільного ладу; у притулку, де відбувалося лжезцілення – де циган, чернець-розстрига, розпусний школяр, пройдисвіти всіх народностей – іспанці, італійці, німці, волоцюги всіх віросповідань – іудеї, християни, магометани, язичники – всі ті шахраї, які вдень жебрали, вкриті намальованими ранами, вночі оберталися на розбійників; словом, він опинився в тій величезній гардеробні, де в ту пору одягалися й роздягалися всі лицедії невмирущої комедії, яку грабунок, проституція і вбивство грають на вулицях Парижа.