Віктор-Марі Гюго - Собор Паризької Богоматері

© Н. М. Горяча, передмова, 2004

© Б. Б. Буніч-Ремізов, примітки, 2004

© Ë. Å. Чайка, ілюстрації, 2004

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2001

Історичний роман Віктора Гюто «Собор Паризької Богоматері» вийшов друком у Парижі 1831 року. На ту пору його автор вже був визнаним поетом, полум’яним захисником романтичного мистецтва, главою славнозвісного угруповання молодих французьких романтиків «Сенакль» (до нього входили, зокрема, А. де Віньї, Ш. О. де Сент-Бев, А. де Мюссе, П. Меріме, Т. Готьє, А. Дюма) та учасником їх запеклих боїв з прибічниками академічного класицизму в театрі. Впродовж свого тривалого життя у мистецтві могутній геній Віктора Гюго (1802–1885) однаково масштабно й оригінально проявив себе у поезії живописній (поетичний цикл «Орієнталії») і ліричній (збірки «Осіннє листя», «Внутрішні голоси», «Промені та тіні» й ін.), політичній (цикл «Кари») і філософській (грандіозні поетичні споруди «Споглядань» та «Легенди віків»), в історичному романі («Собор Паризької Богоматері» й «Дев’яносто третій рік») і прозі соціального та морально-філософського звучання («Клод Ге», «Знедолені», «Трудівники моря» та ін.), у драматургії («Маріон Делорм», «Ернані», «Король бавиться», «Рюї Блаз») та теорії романтичного мистецтва (передмова до драми «Кромвель» та ін.). А ще ж був Віктор Гюго наділений неабияким хистом художника-графіка: збереглося близько п’яти сотень гравюр майстра, які свідчать про зрілість і самобутність його малярського таланту. Ім’я Гюго не раз зринало також посеред запальних політичних дискусій і катаклізмів його часу – і в молоді роки, коли він рішуче перейшов з табору роялістів на позиції республіканізму, і в зрілості та зеніті літературної слави, коли він не менш рішуче пішов у вигнання, ставши у відкриту опозицію до режиму «Наполеона Маленького». Наділений духом непримиренного бійця, Гюго не раз міг говорити про себе так, як сказав замолоду: «Я пишу однією рукою, а борюся обома». Усе неспокійне, сповнене драматизму та боротьби життя Франції ХІХ століття відобразилося у творчості цього митця. Проте непересічність його особистості однаково сильно стверджувала себе як у справах суспільних, так і в особистому житті. В його долі сплелися трагедія втрати коханої доньки Леопольдіни та радощі дідуся, чесноти взірцевого сім’янина на початку життя та щедроти відомого поцінувача жіноцтва у зрілі роки. Ввібравши в себе історичний час і пристрасність особистих почуттів, загальнолюдський досвід різних епох і культур, творчість Віктора Гюго закономірно стала часткою світової скарбниці мистецтва.

У себе на батькіщині Віктор Гюго вважається великим національним поетом і вся його творча діяльність оцінюється передусім у цьому аспекті. За межами Франції з різних причин, серед яких не останню роль відіграють труднощі поетичного перекладу, Гюго більше знають і читають як прозаїка. Саме така ситуація склалася й на вітчизняних теренах. В Україні він відомий перш за все як автор романів, а не поет, хоча досить значна частка його поетичної спадщини перекладена. Серед перекладачів поезії Гюго – І. Франко, Леся Українка, О. Пчілка, М. Старицький, П. Грабовський, М. Бажан, Борис Тен, М. Рильський, М. Лукаш, В. Коптілов, М. Терещенко. Проте уважному читачеві поетичний талант В. Гюго відкривається і в прозових творах митця. Поетична піднесеність і багатство колориту «Собору Паризької Богоматері» чудово ілюструють цю характерну рису художньої манери письменника, що позначена могутністю його творчої уяви та мистецького дару бачення глибинної, символічної сутності життя, а також особливим вмінням живописати словом.

«Собор Паризької Богоматері» з’явився в ту пору, коли в Європі надзвичайного успіху набули історичні романи «шотландського чарівника» Вальтера Скотта. Вони захоплювали читачів усіх верств та інтересів динамізмом і колористикою змальованого в них життя, високим і заразом непатетичним зображенням мінливості людської долі, її обумовленості часом і середовищем. Вони поволі виховували у них ту новітню культуру аналітичного читання й активного естетичного сприйняття, що стане важливим фактором ствердження нового реалістичного типу роману у ХІХ столітті.