Віктор-Марі Гюго - Собор Паризької Богоматері

То був просторий майдан, неправильної форми й погано вимощений, як і всі тогочасні майдани Парижа. Скрізь палали вогнища, навколо них кишіли дивні купки людей, які вешталися сюди й туди, галасували. Чути було пронизливий регіт, плач дітей, жіночі голоси. Руки й голови тих людей, чорні на яскравому тлі вогнищ, описували тисячі химерних рухів. Часом на землі, де тремтіли відблиски вогню і величезні розпливчасті тіні, можна було побачити пса, схожого на людину, або людину, схожу на пса. Межі рас і видів, здавалося, стерлись у цьому городищі, немов у якомусь пандемоніумі. Чоловіки, жінки, тварини, вік, стать, здоров’я, недуги – все видавалося спільним серед цього люду; все змішувалось докупи, переплутувалося, нашаровувалось одне на одне; кожен мав на собі спільний для всіх відбиток.

При мінливому і тьмяному відблиску вогнищ Гренгуар, незважаючи на свою розгубленість, мав змогу розглядіти навколо всього майдану його мерзенне облямування – жалюгідні халупи, фасади яких, поточені шашелем, покороблені й перехняблені, з одним чи двома освітленими слуховими віконцями, видавались йому в темряві величезними головами потворних старих жінок, що, сидячи в колі, кліпаючи очима, дивилися на шабаш.

То був якийсь новий світ, небачений і нечуваний, потворний, фантастичний світ, що кишів і плазував довкола.

Дедалі дужче ціпеніючи від страху, затиснутий, мов у лещата, трьома жебраками, оглушений гавканням і виттям юрби, нещасний Гренгуар намагався зосередитись, пригадати, чи не субота сьогодні, але всі ті зусилля були марні; хід його думок був порушений; і, сумніваючись у всьому, вагаючись між тим, що бачив, і тим, що відчував, він невтомно ставив собі нерозв’язне запитання: «Якщо я існую, то чи існує все навколишнє? Якщо існує навколишнє, то чи існую я?»

Раптом серед загального гамору в натовпі пролунав різкий крик:

– Ведімо його до короля! Ведімо до короля!

– Пречиста Діво, – пробурмотів Гренгуар, – тутешній король, це, напевно, якийсь цап.

– До короля! До короля! – повторила юрба.

І поета потягли. Кожен намагався вчепитися в нього. Але три жебраки не пускали з рук своєї здобичі, виривали Гренгуара в інших і ревіли: «Він наш!»

Камзол його, який і до того ледве тримався, віддав богові душу в цій боротьбі.

Коли Гренгуар проходив майдан, його думки прояснилися. Незабаром відчуття реальності знову повернулося до нього. Він уже почав звикати до навколишнього. Спочатку – чи то від його поетичної фантазії, чи, може, прозаїчно кажучи, від порожнього шлунку – перед ним було щось наче імла, туман, який затуляв навколишні речі, й він бачив усе немов у кошмарі, в сновидіннях, що роблять хисткими контури, викривляють форму, об’єднують різні предмети у величезні брили, перетворюючи речі на химери, а людей на примари. Потім ці галюцинації поволі відійшли, і він сприймав світ уже спокійніше, розсудливіше. Дійсність перемагала, вона лізла на очі, плуталась попід ногами й помалу руйнувала всю ту жахливу поезію, яка, здавалося йому, була довкола. Він упевнився, що брів не Стіксом, а болотом, і що не демони його підштовхували, а злодії, що не про душу його йдеться, а про життя (бо ж йому бракувало того цінного посередника миру, який так успішно став між бандитом і чесною людиною – гаманця з грішми). Нарешті, придивившись ближче й спокійніше до цієї оргії, Гренгуар зрозумів, що попав не на шабаш, а до шинку.

Бо й справді, Двір чудес був тільки шинком, але шинком розбійників, червоним не тільки од вина, а й від крові.

Коли нарешті конвоїри в лахмітті доставили його на місце, видовище, яке він побачив, аж ніяк не могло повернути його до поезії, навіть до поезії пекла. Це була найпрозаїчніша й найгрубіша дійсність корчми. Коли б це діялося не в п’ятнадцятому столітті, то можна було б сказати, що Гренгуар від Мікеланджело опустився до Калло.

Навколо великого вогнища, що палало на широкій, круглій кам’яній плиті, лижучи язиками полум’я розжарені до червоного ніжки порожнього в ту хвилину тагана, безладно стояло кілька трухлявих столів. Видно, тут не було жодного слуги, який би поставив їх паралельно або хоч подбав, щоб вони не стикалися під такими гострими кутами. На цих столах виблискували кухлі, мокрі від вина та браги, а навколо кухлів виднілося безліч п’яних облич, багрових од вогню і вина. В одному місці якийсь пузатий веселун гучно цілував гладку дебелу повію. У другому, лжесолдат – «штукар», кажучи злодійським жаргоном, – посвистуючи, знімав пов’язку із своєї фальшивої рани і розминав здорове, міцне коліно, з самого ранку замотане безліччю ганчірок, а якийсь хирляк, навпаки, готував собі на завтра «христову рану» з чистотілу та бичачої крові. Через два столи від них «святенник» у вбранні пілігрима монотонно гугнявив, молячись цариці небесній. Ще трохи далі епілептик-початківець вчився у досвідченого епілептика викликати піну на губах, жуючи мило. Поруч нібито хворий на водянку позбувався своїх мнимих пухлин, а чотири чи п’ять злодійок, які сиділи біля того самого стола й сперечалися за вкрадену ввечері дитину, при тому змушені були затуляти носи.