Віктор-Марі Гюго - Собор Паризької Богоматері

І вони розбіглися врозтіч.

Поле бою лишилося за сінником. Бельфоре, отець Ле Жюж і Коррозе запевняють, що другого дня духівництво цієї парафії урочисто підібрало сінник і перенесло його до ризниці церкви Сент-Оппортюне, де паламар аж до 1789 року мав неабиякий зиск з великого чуда, що його вчинила статуя Пречистої Діви на розі вулиці Моконсей пам’ятної ночі з 6 на 7 січня 1482 року, самою своєю присутністю вигнавши біса з покійного Есташа Мубона, котрий, щоб обдурити чорта, вмираючи, хитро заховав свою душу в сінник.

Якийсь час Гренгуар біг щодуху, сам не знаючи куди, натикаючись на стіни будинків на поворотах, перестрибуючи через якісь канави, перетинаючи якісь вулички, глухі закутки, перехрестя, заплутані ходи й виходи Ринку, доходячи в своєму панічному страсі до усвідомлення того, що прегарна латина старовинних хартій називає «tota via, cheminum et viaria» [33] «Геть увесь шлях, покручений і заплутаний» (латин.). . Раптом наш поет зупинився – по-перше, треба було перевести дух, а подруге, тому, що його наче схопила за комір дилема, яка нараз постала перед ним.

«Щось мені здається, метре П’єр Гренгуар, – сказав він сам до себе, притуляючи палець до лоба, – що ви біжите, як божевільний. Таж малі бешкетники злякалися вас не менше, ніж ви їх. Здається, ви чули стукіт їхніх сабо, коли вони тікали на південь, тоді як ви мчали на північ. Отож одне з двох: або вони втекли і залишений ними сінник саме і є тим гостинним ложем, якого ви з самого ранку марно шукаєте і яке чудом посилає вам Пречиста Діва в нагороду за ваше мораліте, написане на її честь; або ж ті шибеники не втекли і запалили сінник. А це ж якраз і є те чудове вогнище, якого ви так потребуєте, щоб піднестися духом, обсохнути й зігрітися. В обох випадках сінник, чи то як добре вогнище, чи як добре ложе, є подарунком небес. Може, Пречиста Діва Марія, що стоїть на розі вулиці Моконсей, тільки задля цього й послала смерть Есташеві Мубону, і тікати, мов пікардієць від француза, покидаючи те, чого ви шукаєте, – безглуздя; ви, П’єре Гренгуар, просто дурень!»

Роздивляючись і приглядаючись, принюхуючись і прислухаючись, він повернув назад – шукати благословенний сінник. Але марно. Довкола були тільки нагромадження будинків, глухі закутки, роздоріжжя. Гренгуара все більше огортали сумніви та вагання, він блукав у плутанині темних вуличок, мов у лабіринті кримінальної палати паризького парламенту. Нарешті, втративши терпець, вигукнув:

– Будьте ви прокляті, роздоріжжя! Сам чорт створив вас за образом і подобою своїх вил!

Цей вигук трохи підбадьорив його, а червонуватий відблиск, що блимнув у кінці довгої вузької вулички, ще більше додав йому духу.

– Слава богу! – промовив він. – Це горить мій сінник. – І, уявляючи себе керманичем судна, що, зазнавши катастрофи, тоне серед ночі, побожно додав: – «Salve, salve, maris stella!» [34] Слава, слава тобі, зоре морська! (Латин.)

До кого звертався поет з цими словами літанії – до Пречистої Діви чи до сінника – того ми ніколи не дізнаємось.

Ступивши кілька кроків по цій довгій, пологій, небрукованій і чимдалі бруднішій та крутішій вуличці, він помітив щось незвичайне. Вуличка не була безлюдна, по ній тут і там чвалали якісь невиразні, безформні постаті, тягнучись до вогника, що мерехтів на другому кінці. Вони скидалися на незграбних комах, які уночі, перелазячи з травинки на травинку, повзуть до вогника пастухів.

Ніщо так не надає людині відваги, як відчуття порожньої кишені. Гренгуар ішов уперед і незабаром догнав одну з тих примар, яка повзла повільніше від інших. Підійшовши ближче, Гренгуар побачив, що то був жалюгідний безногий каліка, який рухався, підстрибуючи на руках, немов поранений павук-косар, у якого лишилося тільки дві ноги. Коли Гренгуар проходив повз цю павукоподібну істоту з людським обличчям, вона жалісним голосом завила:

– La buona mancia, sigr! La buona mancia! [35] Подайте, синьйоре! Подайте! (Іт.)

– Хай тобі чорт, та й мені разом з тобою, я не розумію, що ти кажеш, – мовив Гренгуар, минаючи його.

Він догнав ще одну з тих рухливих тіней і придивився до неї. Це був каліка – кульгавий та безрукий, причому такий, що складна система милиць і дерев’янок, яка його підтримувала, робила його схожим на рухливі мулярські підмостки. Маючи нахил до благородних і класичних порівнянь, Гренгуар у думці назвав його живим триніжком Вулкана.

Цей живий триніжок, порівнявшись із поетом, привітав його тим, що підсунув йому під самісіньке підборіддя свою шапку, немов чашку для гоління, і крикнув майже у вухо: