Віктор-Марі Гюго - Собор Паризької Богоматері

– Ти ба! Це ж мій учитель герметики [30] Герметика – поширена в середньовіччі псевдонаука про таємницю виготовлення золота та ін. , дом [31] Д о м – від латинського «d о m і n u s» – один з титулів католицького духовенства. Клод Фролло, архідиякон! Якого дідька йому треба від цього паскудного горбаня? Той же його зараз проковтне!

І справді, у натовпі пролунав крик жаху. Страшний Квазімодо рвонувся з нош, і жінки відвернулися, щоб не бачити, як він роздере архідиякона.

Горбань одним стрибком опинився біля священика, глянув на нього і впав перед ним навколішки.

Священик зірвав з нього тіару, зламав його патерицю, розірвав мішурну мантію.

Квазімодо, низько схиливши голову і схрестивши руки, все ще стояв навколішках. Потім між ними почався дивний діалог мовою знаків і жестів, бо жоден з них не промовив ні слова. Священик стояв випроставшись, розгніваний, грізний, владний; Квазімодо розпростерся долі, покірливий, благаючий. А тим часом Квазімодо, безперечно, міг би одним пальцем розчавити священика.

Нарешті архідиякон грубо струсонув Квазімодо за могутнє плече й жестом велів йому встати і йти за ним.

Квазімодо підвівся.

Тоді братство блазнів, трохи отямившись, спробувало захистити свого папу, так раптово скинутого з трону. Цигани, арготинці й уся корпорація судових писарів, репетуючи, оточили священика.

Квазімодо затулив його собою, стиснув свої здоровенні кулаки і, скрегочучи зубами, наче розлючений тигр, глянув на нападників.

Священик знову набрав вигляду своєї похмурої гідності, подав знак Квазімодо й мовчки рушив з майдану.

Квазімодо йшов попереду, розштовхуючи натовп.

Коли вони протиснулися крізь юрбу і перетнули майдан, хмара цікавих роззяв спробувала податися за ними. Квазімодо на мить відстав, а тоді, задкуючи, пішов за архідияконом. Приземкуватий, лютий, страшний, скуйовджений, насторожений, він облизував свої ікла дикого кабана, ревів, мов хижий звір, і жестом, а то й самим поглядом відкидав натовп назад.

Їм дали зникнути у вузькій темній вуличці – ніхто не насмілився піти за ними, бо сама думка про Квазімодо, який люто скреготів зубами, заступала їм дорогу.

– Оце так диво! – пробурмотів Гренгуар. – Але де ж, хай йому біс, я знайду собі вечерю?

Гренгуар попрямував навмання за циганкою. Він бачив, що вона зі своєю кізочкою пішла вулицею Ножарів, і теж рушив за нею.

«А чом би й ні?» – подумав поет.

Досвідчений філософ паризьких вулиць, Гренгуар давно помітив, що ніщо так не сприяє роздумам, як переслідування гарненької жінки, особливо коли не знаєш, куди вона йде. У цій добровільній відмові від власної волі, в підпорядкуванні своєї забаганки забаганці іншої особи, котра навіть не здогадується про це, є якась суміш примхливої незалежності і сліпої слухняності, щось середнє між рабством та свободою, і це вабило Гренгуара з його складним, сповненим сумнівів і нерішучості розумом, який поєднував у собі всі крайності потроху, безперервно вагався між всілякими людськими уподобаннями, притушуючи їх одне одним. Він охоче порівнював себе з труною Магомета, яку два магніти весь час притягують у протилежні сторони, й тому вона вічно висить між височінню та безоднею, між небом і землею, між занепадом і зльотом, між зенітом і надиром.

Якби Гренгуар жив у наші дні, він був би чудовою золотою серединою між класицизмом і романтизмом!

Але він не був біблійним героєм, щоб прожити триста років. А шкода! Те, що його немає, створює прогалину, яка сильно дається взнаки саме в наш час.

Настрій людини, котра не знає, де переночувати, спонукає до переслідування перехожих (особливо жінок), а Гренгуар завжди робив це вельми охоче.

Отож він замислено йшов за дівчиною, яка, помітивши, що городяни поспішають додому і таверни – єдині місця, де щось продавалося того дня, – зачиняються, поспішала сама й підганяла свою кізку.

«Десь же, зрештою, вона мешкає, – міркував Гренгуар, – а в циганок добре серце. Хто знає?..»

І крапки, що їх він поставив у думці після цього недомовленого припущення, таїли в собі якісь невиразні, але дуже принадні сподівання.

Час від часу, минаючи городян, що замикали двері своїх помешкань, він ловив уривки їхніх розмов, які розривали ланцюг його райдужних припущень.

Ось якийсь один старий звернувся до другого:

– А знаєте, метре Тібо Фернікль, холодно сьогодні. (Гренгуар знав про це ще з початку зими).