– Хай йому чорт! – сказав поет, знайшовши на дні своєї кишені те, що там було, тобто нічого. А молода дівчина все стояла біля нього, дивлячись великими очима, і, простягнувши до нього тамбурин, чекала. Чоло Гренгуара вкрилося великими краплями поту.
Якби в його кишені були всі скарби Перу, він без вагання віддав би їх танцівниці, але Гренгуар не мав золота Перу, та й самої Америки на той час іще не відкрили.
Несподіваний випадок виручив його.
– Ти вшиєшся звідси, єгипетська сарано? – пролунав гострий голос із найтемнішого кутка майдану.
Дівчина злякано обернулась. То крикнув уже не лисий чоловік, голос був жіночий, нестямний і злий.
Але той крик, що так налякав циганку, розвеселив юрбу хлопчаків, які вештались по майдану.
– Це затворниця з Роландової вежі! – закричали вони, нестримно регочучи. – Це лахмітниця репетує. Чи вона ще не вечеряла? Однесімо їй недоїдків із святкових столів.
І вони кинулися до «Будинку з колонами».
Тим часом Гренгуар, скориставшись із збентеження танцівниці, зник. Вигуки хлопчаків нагадали йому, що він теж не вечеряв, і поет побіг за ними, але у маленьких пустунів ноги були прудкіші, ніж у нього, й коли він опинився біля столів, на них уже нічого не було. Не лишилося навіть жалюгідної перепічки по п’ять су за фунт. Тільки намальовані у 1434 році Матьє Вітерном стрункі королівські лілеї з трояндами прикрашали стіни. Це була мізерна вечеря.
Невесело лягати спати без вечері, а ще сумніше лишитись голодним і не знати, де ночувати. Гренгуар опинився саме в такому становищі. Ні хліба, ні притулку; з усіх боків його гнітила скрута, на його думку, аж надто сувора. Він давно вже дійшов тієї істини, що Юпітер створив людину, коли на нього напала мізантропія, і що все своє життя мудрецеві доводиться боротися проти долі, яка з усіх боків насідає на його філософію. Що ж до Гренгуара, то ще ніколи вона не насідала так люто й жорстоко, як цього разу: поет відчував, що його шлунок уже б’є на сполох, і вважав, що з боку долі то вельми кепсько – руйнувати філософію за допомогою голоду.
З меланхолійних роздумів, у які він поринав дедалі глибше, його зненацька вивів дивний і ніжний-ніжний спів. То співала юна циганка.
Від її голосу, як і від танцю та вроди, віяло чимось незбагненно чарівним, чимось чистим і дзвінким, легким і окриленим, якщо можна так сказати. Це було нескінченне наростання мелодій, несподіваних рулад, а далі йшли прості музичні фрази, переплетені гострими і різкими звуками, потім варіації гам, які могли б збентежити навіть соловейка, але в яких усе-таки завжди була гармонія. М’які переливи октав здіймались і опускались, як перса молодої співачки, її чарівне личко надзвичайно жваво відбивало всю примхливість пісні, від пристрасного захвату до величної цнотливості. Вона неначе була то пустотливим дівчиськом, а то королевою.
Циганка співала невідомою Гренгуарові мовою, здавалося, вона сама не знала якою, бо вираз обличчя співачки мало відповідав змістові пісні.
Ось цей чотиривірш в її устах звучав нестямно весело:
Un cofre de gran riqueza
Hallaron dentro un pilar
Dentro del, nuevas banderas
Con figuras de espantar… [27] Багатства великого скриню В колоні неждано знайшли, А в ній на знаменах шовкових Страховищ малюнки були… (Ісп.)
А за хвилину Гренгуарові на очі наверталися сльози – такого виразу вона надавала дальшим словам:
Alarabes de cavallo
Sin poderse menear,
Con espadas, у los cuellos,
Ballestas de buen echar… [28] Араби на конях сиділи Без руху, немов неживі, У них на плечах самопали, В руках їх – мечі бойові… (Ісп.)
Та все ж її пісня дихала радістю, і здавалося, що дівчина співає, мов пташка, спокійно, безжурно.
Пісня циганки порушила задумливість поета, як лебідь порушує гладінь води. Гренгуар слухав її з якоюсь насолодою, забуваючи все на світі. Вперше за довгий час він забув свої страждання.
Але то була лише коротка мить.
Той-таки жіночий голос, який урвав танець дівчини, тепер урвав її спів.
– Чи замовкнеш ти, чортова торохтійко? – крикнула жінка з того ж темного закутка майдану.
Бідолашна «торохтійка» замовкла. Гренгуар затулив вуха.
– О клята щербата пилка, що розтрощила ліру! – вигукнув поет.
Глядачі теж бурчали.
– К чорту веретницю! – чулося звідусіль.
І старе опудало, хоч його ніхто й не бачив на майдані, могло б дорого поплатитися за свої нападки на циганку, якби в ту мить увагу натовпу не відвернула процесія папи блазнів, яка, вже обійшовши багато вулиць і перехресть, галасливою юрбою ринула із смолоскипами на Гревський майдан.
Читать дальше