Віктор-Марі Гюго - Собор Паризької Богоматері

На східному боці майдану, в центрі, височіла громіздка, змішаного стилю споруда, що складалася з трьох суміжних будівель. Вона мала три різні назви, які пояснювали її історію, призначення й архітектуру: «Будинок дофіна», бо тут мешкав Карл V, коли він ще був дофіном; «Торговельна палата», бо в ній містилась міська ратуша; «Будинок з колонами» (domus ad piloria), бо ряд грубих колон підпирав три його поверхи. Тут було все потрібне для жителів такого славного міста, як Париж: каплиця, щоб молитися; зал для судових засідань, щоб чинити суд і розправу над королівськими підданими; а під самісіньким дахом – арсенал, повний вогнепальної зброї. Городяни Парижа знали: щоб зберегти привілеї міста, самих молитов і судових позовів часто буває замало, і тому на одному з горищ вони мали в запасі кілька надійних, хоча й іржавих аркебузів.

Гревський майдан уже в ті часи справляв зловісне враження, яке й сьогодні виникає від жахливих спогадів, від похмурого вигляду цього майдану і вигляду ратуші Домініка Бокадора, спорудженої на місці «Будинку з колонами». Слід сказати, що шибениця й ганебний стовп, – або, як тоді казали, «правосуддя й драбина», – які весь час стояли рядом, посеред майдану, примушували відвертати очі від цього фатального місця, де гинуло стільки людей, повних сил і життя, й де через п’ятдесят років по тому виникла «гарячка Сен-Вальє» – ця хвороба страху перед ешафотом, найпотворніша з усіх хвороб, бо не від Бога вона, а від людей.

Втішно думати, – зауважимо мимохідь, – що смертна кара, атрибути якої – колеса, кам’яні шибениці, всякі вмуровані в брук знаряддя тортур – ще триста років тому захаращували Гревський майдан, Центральний ринок, майдан Дофіна, перехрестя Трауар, Свинячий ринок, цей відразливий Монфокон, Поліцейську заставу, Котячий майдан, ворота Сен-Дені, Шампо, ворота Боде, ворота Сен-Жак, не кажучи вже про безліч шибениць, споруджених єпископами, прево, капітулами, абатами, пріорами, які мали право чинити суд; не беручи до уваги масових страт, коли злочинців топили за рішенням суду в Сені, – втішно думати, що сьогодні ця стародавня володарка феодального суспільства, поступово втративши весь свій обладунок, усю пишноту тортур, для яких кожні п’ять років переробляли шкіряне ложе у Великому Шатле, нині майже зникла з наших законів та наших міст, і володіє в нашім величезнім Парижі лише одним збезчещеним куточком – Гревським майданом, однією мізерною гільйотиною, боязкою, стривоженою, соромливою, яка, завдавши удару, миттю ховається, немов боїться, що її схоплять на місці злочину.

Поки П’єр Гренгуар дістався до Гревського майдану, він добряче змерз. Щоб уникнути штовханини на мосту Міняйл і не бачити полотнищ Жеана Фурбо, він рушив через міст Млинарів; але по дорозі колеса єпископських млинів так забризкали його болотом, що благенька одежина стала геть мокра. До того ж після провалу п’єси, його, здавалося, морозило ще дужче і він поспішив до святкового вогнища, яке яскраво палахкотіло серед майдану. Але багаття те звідусіль обступив густий натовп.

– Кляті парижани! – пробурмотів Гренгуар, бо, як справжній драматург, він був схильний до монологів. – Бач, тепер вони заступають вогонь, а мені так треба хоч трошки погрітися. Черевики мої промокли, а ті кляті млини ще вихлюпнули на мене потоки своїх сліз. Хай йому чорт, тому паризькому єпископові з його млинами! Цікаво знати, навіщо єпископові млини? Чи не думає він стати мірошником? Якщо йому для цього бракує лише моїх прокльонів, то я кляну і його самого, і його собор та млини. Ану погляньмо, чи розступляться ці роззяви! І що вони там роблять? Гріються. Гарна розвага! Дивляться, як палає добра сотня в’язок хмизу. Гарне видовище!

Придивившись ближче, він помітив, що коло навкруги королівського вогнища значно ширше, ніж треба для того, щоб грітися, і що люди зібралися сюди не тільки тому, що тут палала сотня в’язок хмизу.

На просторій, вільній місцині, між натовпом і вогнищем танцювала молода дівчина.

Гренгуар, цей філософ-скептик, цей іронічний поет, був так зачарований блискучим видінням, що в першу мить не міг збагнути, хто вона, та дівчина, – людська істота, фея чи ангел.

Вона була невисока, хоча й видавалась високою, такий стрункий та зграбний був її тонкий стан. Вона була смуглява, проте легко було догадатися, що при денному світлі її шкіра мала чудовий золотавий полиск, як у андалузок та римлянок. Маленька ніжка в гарненькому вузенькому черевичку теж була мов у андалузки, так легко вона ступала. Дівчина танцювала, кружляла, пурхала на старому перському килимі, недбало кинутому їй під ноги, і щоразу, коли її сяюче личко оберталось до вас, її великі чорні очі засліплювали вас, наче блискавка.