Віктор-Марі Гюго - Собор Паризької Богоматері

Схвалення було одностайним. Усі кинулись до каплиці. Звідти, тріумфуючи, вивели щасливого обранця – папу блазнів. І тільки тепер подив і захоплення юрби досягли своєї вершини. Гримаса була його справжнім обличчям.

Точніше, він увесь являв собою гримасу. Величезна голова, вкрита рудим волоссям, між плечима – здоровенний горб, другий, такий же – на грудях; ноги такі криві, що сходилися тільки в колінах, схожі на два серпи, з’єднані ручками; широкі ступні, потворні руки. І при всій цій потворності – якийсь грізний вираз сили, спритності та відваги, – дивний виняток із споконвічного правила, за яким і сила, і краса є наслідком гармонії. Ось якого папу обрали собі блазні.

Здавалося, що це розбитий, а потім невдало зліплений велетень.

Коли ця подоба циклопа з’явилася на порозі каплиці, нерухома, кремезна і майже однакова завширшки і завдовжки, «квадратна в своїй основі», як сказала одна велика людина, то по її напівчервоному, напівфіолетовому одягу, всіяному срібними дзвіночками, і передусім по її неперевершеній потворності юрба одразу впізнала, хто це, і в один голос закричала:

– Та це ж Квазімодо, дзвонар! Квазімодо, горбань із Собору Паризької Богоматері! Квазімодо одноокий! Квазімодо кривоногий! Слава! Слава!

Видно, бідолаха мав багатий набір прізвиськ.

– Стережіться, вагітні жінки! – гукали школярі.

– І ті, що хочуть завагітніти! – додав Жеан.

Жінки й справді затуляли обличчя руками.

– Ох! Огидна мавпа! – мовила одна.

– Така ж зла, як і бридка! – додавала друга.

– Справжнісінький чорт! – кидала третя.

– Я, на лихо, живу біля Собору й цілісіньку ніч чую, як він тиняється по даху.

– Разом з котами.

– Він завжди на наших дахах.

– І зурочує нас крізь димарі.

– Одного вечора ця страшенна пика зазирнула до мене у вікно. Я подумала, що то якийсь чоловік. Ну й злякалася ж!

– Я певна, що він літає на шабаш. Якось залишив мітлу в ринві на моєму даху.

– От бридка пика!

– От мерзенна душа!

– Тьху!

Чоловіки, навпаки, були в захваті й плескали в долоні.

Квазімодо, який викликав це сум’яття, все ще стояв у дверях каплиці, нерухомий, похмурий і серйозний, дозволяючи милуватися собою.

Один школяр, здається, Робен Пуспен, підбіг ближче і зареготав йому просто в обличчя. Квазімодо взяв його за пояс і відкинув кроків на десять у натовп. І все це – не кажучи ні слова.

Захоплений метр Копеноль підійшов до нього.

– Істинний хрест! Найсвятіший отче, досконалішої потворності я ніколи в житті не бачив. Ти гідний бути папою не тільки в Парижі, а навіть у Римі.

Кажучи це, він весело поплескав Квазімодо по плечу. Той не ворухнувся.

Копеноль вів далі:

– З таким чортом, як ти, я б охоче гульнув, хай би це мені коштувало навіть дюжину новісіньких турських ліврів! Що ти на це скажеш?

Квазімодо мовчав.

– Істинний хрест! – вигукнув панчішник. – Ти що, глухий?

Дзвонар і справді був глухий.

Тим часом поведінка Копеноля починала, видно, дратувати Квазімодо; він раптом обернувся до нього і так страшно заскреготав зубами, що фламандський велетень позадкував, як бульдог від кота.

І тоді навкруг цієї дивовижної постаті утворилося коло остраху і пошани радіусом щонайменше п’ятнадцять кроків. Якась бабця пояснила метрові Копенолю, що Квазімодо глухий.

– Глухий! – по-фламандськи грубо зареготав панчішник. – Істинний хрест! Та це ж неперевершений папа!

– Стривай! Я знаю його! – вигукнув Жеан, злізши нарешті із своєї капітелі, щоб краще розгледіти Квазімодо. – Це ж дзвонар мого брата архідиякона. Добридень, Квазімодо!

– Чорт, а не людина! – сказав Робен Пуспен, усе ще не отямившись від свого падіння. – Подивишся на нього – горбань. Почне йти – кульгавий. Гляне на тебе – одноокий. Заговориш до нього – глухий. Та чи є хоч язик у цього Поліфема?

– Він говорить, коли захоче, – сказала стара. – Оглух від дзвонів. Він не німий.

– Тільки цього ще йому бракує, – зауважив Жеан.

– Та й одне око у нього зайве, – докинув Робен Пуспен.

– Е, ні, – розсудливо промовив Жеан. – Одноокий значно більший каліка, ніж сліпий. Бо одноокий бачить, чого він позбавлений.

Тим часом усі жебраки, всі слуги, усі злодюжки разом із школярами гуртом рушили до шафи судових писарів по картонну тіару та мантію блазенського папи. Квазімодо мовчки, навіть з якоюсь гордовитою покорою дозволив одягнути себе. Потім його посадили на строкато розмальовані ноші. Дванадцять членів братства блазнів підняли його на плечі, якась гірка і презирлива радість розцвіла на похмурому обличчі циклопа, коли він побачив біля своїх кривих ніг голови усіх цих гарних, струнких чоловіків. Потім, за встановленим звичаєм, уся процесія галасливих обідранців перед тим, як вийти на паризькі вулиці та майдани, почала обходити внутрішні галереї Палацу правосуддя.