Віктор-Марі Гюго - Собор Паризької Богоматері

Суддя підійшов до краю помосту і, жестом руки встановивши тишу, проголосив:

– Городяни, корінні й новоприбулі мешканці Парижа! Щоб задовольнити і тих, хто хоче, щоб містерію почати заново, і тих, хто взагалі не хоче її слухати, його превелeа́ність наказує продовжувати виставу.

Oбом сторонам довелося скоритись. Але і автор, і публіка ще довго не могли простити цього кардиналові.

Персонажі на сцені знову заходилися читати свої повчальні вірші, і Гренгуар сповнився надії, що люди почують хоч кінець його твору. Проте й цій його надії, як і попереднім ілюзіям, не судилося здійснитись. Правда, глядачі трохи притихли, одначе Гренгуар не помітив, що, коли кардинал велів продовжувати виставу, на помості ще лишалися вільні місця, і слідом за фламандськими послами прибували нові учасники урочистої церемонії, а́рамник оголошував їхні прізвища та звання, які вривалися в його діалог, завдаючи твору величезної шкоди. Бо таки й справді, уявіть собi, читачу, що верескливий голос служника роа́ить між двома віршами, а то й між двома піввіршами театральної дії ось такі вставки:

– Метр Жак Шармолю, королівський прокурор при церковному трибуналі!

– Жеан д’Арле, королівський за́роєносeць, начальник рицарської нічної сторожі міста Парижа!

– Месір Галіо де Женуалак, рицар, сеньйор де Брюссак, начальник королівської артилерії!

– Метр Дре-Раг’є, наглядач вод та лісів короля й володаря вашого на землях Франції, Шампані та Брі!

– Месір Луї де Гравіль, рицар, королівський радник і камергер, адмірал Франції, доглядач Венсенського лісу!

– Метр Дені де Мерсьє, доглядач а́удинку сліпих у Парижі!

I т. д., і т. д., і т. д.

Це ставало нестерпним.

Такий дивний супровід, що перешкоджав слухати виставу, оа́урював Гренгуара тим а́ільшe, що зацікавленість глядачів, як йому здавалося, мала дедалі зростати; його творові а́ракувало тільки одного – уваги слухачів. I справді, трудно уявити áí заплутанішу й драматичнішу ситуацію. В той час, коли вже відомі нам чотири персонажі пролога й далі нарікали на своє скрутне становище, раптом перед ними власною персоною з’явилася Венера, vera incessu patuit dea [25] Сама її хода виявила богиню. – Вергілій (латин.). , убрана в чудову туніку з вигаптуваним на ній кораблем – гербом Парижа. Богиня прибула вимагати дофіна, обіцяного найвродливішій жінці світу. Юпітер, громи якого гриміли за лаштунками, підтримував її домагання, і богиня вже мала от-от здобути перемогу, тобто, просто кажучи, вийти заміж за дофіна, коли раптом з’явилася дівчина у білому шовковому вбранні з маргариткою в руці (недвозначне уособлення Маргарити Фландрської). Вона прибула змагатися з Венерою. Несподіваний ефект: нагла зміна розвитку дії. Після тривалої суперечки Венера, Маргарита й інші персонажі вирішують передати справу на розгляд праведного суду Пречистої Діви Марії. У п’єсі була ще одна чудова роль – дона Педро, короля Месопотамії. Та через вимушені перерви важко було зрозуміти, чого він вплутався у п’єсу. Усі ці персонажі вилазили на сцену по драбині.

Але все зійшло нанівець. Жодну з цих красот п’єси ніхто не відчув і не зрозумів. Здавалося, з тієї хвилини, коли прибув кардинал, немов якась невидима й чарівна нитка раптом перетягнула всі очі від мармурової плити до помосту, від південного кінця залу до західного. І ніщо не могло перебороти ці чари. Всі очі були прикуті до помосту: гості, що все ще прибували, і їхні прокляті прізвища, і їхні вбрання – все це безперестанку відвертало увагу глядачів. Гренгуар був у розпачі. Крім Жіскети й Лівнарди, які час від часу, коли Гренгуар смикав їх за рукав, оберталися до сцени, та гладкого терплячого сусіда, ніхто не слухав, ніхто не дивився нещасне всіма покинуте мораліте. Гренгуар бачив тільки профілі глядачів.

З яким болем дивився він, як поступово розвалюється споруда його слави й поезії! Подумати тільки: ще так недавно ця юрба, палаючи від нетерпіння скоріше почути його твір, мало не збунтувалася проти головного судді; а тепер, коли бажання її виконано, вона більше не звертає уваги на те саме мораліте, початок якого зустріла такими одностайними привітальними вигуками! Ось він – вічний приплив і відплив народної прихильності! А за хвилину до того мало не повісили судових приставів! Гренгуар усе віддав би, тільки б знову повернути ту солодку мить!

Нудний монолог брамника нарешті закінчився. Всі, хто мав прибути, прибули, і Гренгуар зітхнув з полегкістю. Комедіанти знову мужньо почали декламувати. Але що це? Панчішник, метр Копеноль, підводиться а місця, і Гренгуар чує, як серед загальної тиші він виголошує таку мерзенну промову: