Віктор-Марі Гюго - Собор Паризької Богоматері

– Панове городяни й дворяни Парижа! Я не розумію, істинний хрест, не знаю, що ми тут робимо. Правда, я бачу в тому кутку, он на тих підмостках, якихось людей, що нібито збираються битись. Не знаю, чи це те, що ви звете «містерія», але це не цікаво. Ті люди тільки язиками мелють, і більш нічого. Ось уже чверть години я жду бійки. А вона не починається. Це боягузи, які тільки те й роблять, що шпигають один одного словами. Треба було викликати бійців з Лондона або Роттердама, і тоді б ви побачили такі кулачні бої, що їх і на майдані було б чути. А ці лише викликають жаль. Хай би вони затанцювали мавританський танець або втнули якусь іншу кумедну штуку! Це не те, що мені казали. Мені обіцяли свято блазнів з виборами папи. Ми в Генті теж маємо свого папу блазнів і, істинний хрест, не гіршого за інших. Ми це робимо по-своєму. Збирається така ж, як і тут, юрба. Потім кожен по черзі просовує голову в спеціальний отвір і робить гримасу. Того, хто викривиться найогидніше, обирають на папу. Он як! Це дуже цікаво. Хочете, щоб ми обрали вашого папу за звичаєм моєї країни? Це, в усякому разі, веселіше, ніж слухати цих базік. Якщо й вони хочуть погримасувати, то хай теж беруть участь у грі. Що ви скажете, шановні городяни? Серед нас є досить чудернацьких типів обох статей, щоб посміятися по-фламанд-ському, й чимало бридких пик, тож можна сподіватися на чудові гримаси.

Гренгуар хотів був відповісти. Та з гніву і обурення йому відібрало мову. До того ж ці міщани, підлещені титулом «дворяни», сприйняли пропозицію панчішника, який уже набув популярності, з таким запалом, що про опір не могло бути й мови. Лишалося тільки пливти за течією. Гренгуар затулив обличчя руками – він не мав плаща, щоб закрити голову так, як це зробив Агамемнон Тіманта.

За мить усе було готове для здійснення ідеї Копеноля. Городяни, школярі, писарська братія взялися до діла. Капличку навпроти мармурової плити перетворили на сцену для показу гримас. З гарненької розети над дверима вибили шибку, і вийшло кам’яне кільце, крізь яке учасники змагань мали просовувати голови. Щоб дістатися до кільця, досить було вилізти на дві бочки, невідомо звідки принесені й поставлені одна на одну. Вирішили, що кожний кандидат, чи то чоловік, чи жінка (бо можна було обрати й папесу), мав перебувати з закритим обличчям у капличці до самого свого виступу, аби враження від гримаси було свіжіше і яскравіше. Не минуло й хвилини, як каплиця заповнилась учасниками змагань, і двері за ними зачинились.

Копеноль із свого місця усім розпоряджався, всім диригував, усьому давав лад. Під час тієї метушні кардинал, не менш прикро вражений, ніж Гренгуар, посилаючись на невідкладні справи та вечерю, разом із своїм почтом залишив зал, і та сама юрба, яку так схвилювало його прибуття, навіть не звернула уваги на те, що він пішов геть. Тільки Гійом Рім помітив, що його превелебність утік. Увага натовпу, мов сонце, здійснювала свій кругообіг: виникнувши в одному кінці залу, вона затрималась на якийсь час посередині, а тепер перейшла на протилежний кінець. І мармурова плита, і вкритий парчею поміст уже відіграли свою роль, настала черга каплиці Людовіка XI. З цієї хвилини всяк міг шаліти, як хотів. У залі лишилися самі фламандці та різний набрід.

Почали показувати гримаси. Перша пика, яка з’явилась у віконці, була з червоними вивернутими повіками, роззявленим, як паща, ротом, з чолом, поморщеним, наче гусарські чоботи часів Наполеона, – вона викликала такий шалений вибух реготу серед усіх цих неотесаних простаків, що Гомер, мабуть, подумав би, що то боги. Однак Великий зал був зовсім не схожий на Олімп, і нещасний Гренгуарів Юпітер розумів це краще за всіх. Показалася друга гримаса, за нею третя, потім ще одна, і ще, й за кожним разом регіт та радісне тупотіння ніг ставали гучніші. Було в тому видовищі щось запаморочливе, щось могутнє, п’янке й заворожуюче, була сила, вплив якої важко відтворити в уяві нинішніх читачів.

Уявіть собі низку облич, які, змінюючи одне одне, зображають собою всі геометричні фігури – від трикутника до трапеції, від конуса до багатогранника; вирази всіх людських почуттів, від гніву до хтивості; усі особливості віку – від зморщок новонародженої дитини до зморщок баби, якій уже три чисниці до смерті; всі релігійні фантастичні образи – від Фавна до Вельзевула; всі профілі тварин – від пащі до дзьоба, від рила до морди. Уявіть собі, що всі потвори з Нового мосту, ці скам’янілі під рукою Жермена Пілона кошмари, починають оживати, дихати й по черзі приходять глянути вам в обличчя своїми палаючими очима; що всі машкари венеціанського карнавалу миготять перед вами; словом, уявіть безперервний калейдоскоп людських облич.