Віктор-Марі Гюго - Собор Паризької Богоматері

– Ох! – пробурмотів Гренгуар. – Невже таке може бути, щоб моє життя залежало від ледь помітного коливання найменшого з цих дзвіночків? О! – додав він, побожно склавши руки. – Дзвіночки, не дзвеніть! Бубонці, не брязкотіть.

Потім спробував ще раз звернутися до Труйльфу.

– А якщо повіє вітер? – спитав.

– Тебе повісять, – не вагаючись, відповів той.

Побачивши, що йому нема на що сподіватися – ні на відстрочку, ні на зволікання, ні на можливість якось відкрутитися, – Гренгуар мужньо скорився долі. Заклав праву ногу за ліву, став на носок лівої ноги і простяг руку; але, щойно торкнувшись опудала, він, стоячи на одній нозі, захитався на лавці, що була тільки на трьох ніжках; машинально схопився за опудало, втратив рівновагу й важко впав на землю, зовсім оглушений фатальним дзвоном безлічі бубонців опудала, яке від поштовху його руки описало коло, а потім велично загойдалося між двома стовпами.

– Прокляття! – вигукнув Гренгуар, лежачи ницьма на землі, наче мертвий.

Над головою він чув зловісний передзвін, диявольський регіт волоцюг і голос Труйльфу:

– Підніміть-но цього телепня і негайно повісьте!

Гренгуар підвівся. Опудало вже відчепили, щоб звільнити місце для нього.

Арготинці примусили його вилізти на лаву. Клопен підійшов, накинув йому на шию зашморг і сказав, поплескуючи по плечу:

– Прощавай, друже! Тепер ти вже не викрутишся, навіть коли б у твоєму черепі були кишки самого папи.

Слово «згляньтеся» завмерло на устах Гренгуара, він озирнувся навколо. Ніякої надії: всі реготали.

– Бельвіне Зірко, – звернувся король Алтинів до здоровенного волоцюги, який виступив з юрби, – лізь на поперечку.

Бельвін Зірка спритно виліз на поперечну жердину, і за мить Гренгуар, підвівши очі, з жахом побачив його над своєю головою.

– Тепер, – сказав Клопен, – тількино я сплесну руками, ти, Андре Рудий, ногою виб’єш з-під цього лаву; ти, Франсуа Сливокрад, повиснеш на ногах цього пройдисвіта, а ти, Бельвіне, стрибнеш йому, на плечі; всі троє разом, зрозуміли?

Гренгуар здригнувся.

– Готові? – спитав Клопен Труйльфу трьох арготинців, ладних кинутися на Гренгуара, мов три павуки на муху. Нещасна жертва переживала страхітливі хвилини чекання, поки Клопен спокійно підштовхував ногою у вогонь гілочки виноградної лози, які ще не загорілися. – Готові? – повторив він і вже розвів руки, щоб плеснути в долоні. Ще секунда – і все було б скінчено.

Але раптом Клопен зупинився, немов у нього сяйнула якась несподівана думка.

– Стривайте! – вигукнув він. – Я ж геть забув… За нашим звичаєм, не можна повісити чоловіка, не спитавши, чи не знайдеться жінки, яка захоче взяти його собі. Ну, друже, це твоя остання надія. Одружишся або зі шльондрою, або з мотузкою.

Цей циганський звичай, хоч яким дивним він може видатися читачеві, існує ще й досі, і про нього докладно розповідається у старовинному англійському законодавстві. Прочитайте в «Нотатках Берінгтона».

Гренгуар зітхнув з полегкістю. Це вже вдруге за півгодини він повертав до життя, тому не вельми й вірив у таке щастя.

– Гей! – крикнув Клопен, знову видершись на свою бочку. – Гей! Баби, дівки! Чи знайдеться серед вас якась відьма чи хвойда, що захоче взяти собі цього гультяя? Агов! Колето Стельмашихо! Елізабето Знайдена! Сімоно Жодуїн! Берардо Фануель! Маріє Кульгава! Тонна Довготелеса! Мітель Щоката! Клодіно Гризивухо! Матюріно Жірону! Ізабо ла Тьєрі! Агов! Підійдіть-но подивіться! Мужчина задарма! Хто хоче?

Гренгуар у тому жалюгідному стані був, безперечно, мало привабливий. Жінки байдуже поставилися до цієї пропозиції. Нещасний чув, як вони відповідали: «Ні-ні, вішайте його, нам буде втіха».

І все-таки три жінки вийшли з юрби, щоб подивитися на нього. Першою була товста дівка з квадратним обличчям. Вона уважно оглянула нужденний камзол філософа. Одежина була зношена й мала більше дірок, ніж решітка, на якій смажать каштани. Дівка скривилася.

– Старе дрантя! – пробубоніла вона і звернулась до Гренгуара: – Ану, покажи твій плащ.

– Я загубив його.

– Капелюх?

– Його в мене забрали.

– Черевики?

– Вони вже майже без підметок.

– Гаманець?

– На жаль, – затинаючись, промовив Гренгуар, – я не маю ні деньє.

– То хай тебе повісять, і ти ще й подякуй! – відрізала вона і відвернулась.

Підступила друга, стара, чорна, зморшкувата, бридка жебрачка, – така огидна, що навіть у Дворі чудес їй не було рівні. Обійшла круг Гренгуара. Той затремтів від страху, що їй захочеться його взяти. Але вона процідила крізь зуби: