Віктор-Марі Гюго - Собор Паризької Богоматері

Він гукнув:

– Панночко!

Вона, здавалося, не чула.

Він повторив голосніше:

– Панно Есмеральдо!

Марно, її думки витали десь далеко, і голос Гренгуара був безсилий привернути їх. На щастя, втрутилася кізка, яка тихенько смикала свою господиню за рукав.

– Що тобі, Джалі? – жваво спитала циганка, ніби прокинувшись.

– Вона голодна, – сказав Гренгуар, зрадівши нагоді почати розмову.

Есмеральда накришила хліб, і кізка почала їсти з її долоні.

Гренгуар не дав дівчині знову поринути в мрії. Зважився на делікатне питання:

– То ви не хочете, щоб я був вашим чоловіком?

Дівчина пильно подивилася на нього й сказала:

– Ні!

– А коханцем? – знову спитав Гренгуар.

Вона зробила гримаску й відповіла:

– Ні!

– А другом? – наполягав поет.

Вона пильно глянула на нього і, хвилину подумавши, промовила:

– Можливо.

Це «можливо», таке дороге для філософа, підбадьорило Гренгуара.

– А ви знаєте, що таке дружба? – спитав він.

– Знаю, – відповіла циганка. – Це означає бути братом і сестрою; це дві душі, які стикаються, не зливаючись, це два пальці однієї руки.

– А кохання? – спитав Гренгуар.

– О! Кохання! – мовила вона, і голос її затремтів, а очі заблищали. – Це коли двоє стали чимось єдиним. Коли чоловік і жінка зливаються в одного ангела. Це щось небесне!

І обличчя вуличної танцівниці засяяло дивовижною красою, яка, здавалося Гренгуарові, цілком відповідала майже східній екзальтованості її слів, і глибоко вразило його. Рожеві й чисті уста дівчини всміхалися, чоло, непорочне і ясне, час від часу затуманювалось думками, як дзеркало від подиху, а з-під довгих чорних опущених вій випромінювалося якесь невловне світло, що надавало всім її рисам тієї ідеальної ніжності, яку Рафаель згодом відтворив у містичному злитті дівочої цноти, материнства й божественності.

– Яким же треба бути, щоб вам сподобатися? – вів далі Гренгуар.

– Треба бути мужчиною.

– А я? – спитав Гренгуар. – Хто ж я такий?

– У мужчини на голові шолом, у руці – меч, на закаблуках – золоті остроги.

– Он як! – сказав поет. – Виходить, без острог не можна бути мужчиною? Ви когось любите?

– Чи когось кохаю?

– Атож, чи кохаєте?

Вона хвилинку сиділа задумана, потім з якимсь особливим виразом промовила:

– Я про це скоро дізнаюсь.

– А чому не сьогодні ввечері? – ніжно запитав поет. – Чому б вам не покохати мене?

Дівчина серйозно глянула на нього.

– Я покохаю лише того, хто зможе мене захистити.

Гренгуар почервонів і запам’ятав ці слова. Очевидно, дівчина натякала на те, що він не допоміг їй у критичній ситуації, в якій вона опинилася дві години тому. Цей спогад, стертий з пам’яті іншими пригодами того вечора, знову ожив. Гренгуар ляснув себе по лобі:

– Видно, панночко, мені треба було саме з цього почати. Пробачте мені мою непростиму неуважність. Але як же вам пощастило вирватися з пазурів Квазімодо?

– О, який жахливий горбань! – промовила вона, ховаючи обличчя в долонях, і затремтіла, немов її пройняв мороз.

– Справді жахливий. А все-таки, як же ви врятувалися від нього? – повторив своє запитання Гренгуар.

Есмеральда всміхнулася, зітхнула і промовчала.

– А ви знаєте, чого він вас переслідував? – знову спитав Гренгуар, намагаючись з якогось іншого боку підійти до теми, що його цікавила.

– Не знаю, – відповіла дівчина і жваво додала: – Та й ви теж ішли за мною, а чого?

– Слово честі, – запевнив Гренгуар, – я й сам не знаю.

Запала тиша. Гренгуар колупав ножем стіл, дівчина всміхалась і наче дивилася на щось крізь стіну. Раптом ледь чутно заспівала:

І, несподівано урвавши пісню, почала гладити Джалі.

– Яка гарненька тваринка, – промовив Гренгуар.

– Це моя сестричка, – відповіла дівчина.

– Чому вас звуть Есмеральдою? [46] Esmeralda – смарагд (ісп.). – спитав поет.

– Не знаю.

– А все ж таки?

Циганка дістала з-за пазухи невеличку овальну ладанку, що висіла у неї на шиї на ланцюжку із зерняток лаврового дерева і сильно пахла камфорою. Ладанка була обтягнута зеленим шовком, а посередині виднілося зелене скельце, схоже на смарагд.

– Може, через це, – сказала дівчина.

Гренгуар хотів був узяти ладанку. Есмеральда відсахнулася:

– Не чіпайте! Це амулет. Або ви пошкодите чарам, або вони вам.

Цікавість поета розпалювалась дедалі дужче.

– Хто вам дав її?