Віктор-Марі Гюго - Собор Паризької Богоматері

Гренгуар, не зовсім розуміючи, який зв’язок між його словами й цим запитанням, був, одначе, не від того, щоб блиснути своєю вченістю, й поважно відповів:

– Це латинське слово, яке означає «сонце».

– Сонце! – повторила дівчина.

– Це ім’я чудового стрільця, який був богом, – додав Гренгуар.

– Богом! – знову повторила вона, й у голосі її забриніло щось мрійливе та пристрасне.

В цю мить один її браслет розстебнувся й упав. Гренгуар швидко нахилився, щоб підняти його; а коли випростався, дівчина й кізка щезли. Він почув, як клацнув засув невеличких дверцят, що, очевидно, вели до суміжної комірчини й замикалися зсередини.

«Чи залишила вона мені хоч постіль?» – подумав наш філософ.

Він обійшов кімнатку. Єдиною річчю, придатною для спання була досить довга дерев’яна скриня з різьбленим віком, і, лігши на ній, Гренгуар почував себе, мабуть, так, як Мікромегас на вершинах Альп.

– Нічого не вдієш, – сказав поет, вмощуючись зручніше, – треба примиритись. Однак яка дивна шлюбна ніч! А шкода: у цьому весіллі з розбитим кухлем було щось наївне й допотопне, що мені сподобалось.

Немає сумніву, що Собор Паризької Богоматері ще й нині – велична й прекрасна будівля. Та хоч яким чудовим лишився Собор, старіючи, не можна не вболівати й не обурюватися, дивлячись на ті численні пошкодження та руйнування, яких завдали і час, і люди цій поважній пам’ятці старовини, не шануючи ні Карла Великого, який заклав перший її камінь, ні Філіппа-Августа, який поклав останній.

На обличчі цього патріарха наших соборів поряд із зморшкою завжди знайдеш і шрам. Tempus edax, homo edaсіог [47] Час ненажерливий, людина ще ненажерливіша (лат.) . Я охоче переклав би це так: час сліпий, людина нерозумна.

Коли б ми з читачем мали вільну хвилину, щоб розглянути один по одному численні сліди руйнувань, які відбилися на старовинному храмі, то впевнилися б, що час у них винен менш, ніж люди, особливо люди мистецтва. Кажу «люди мистецтва», бо знайшлися й такі серед них, які за останні два сторіччя привласнили собі звання архітекторів.

Насамперед, спиняючись тільки на найістотніших прикладах, зауважимо, що в історії архітектури лишилося мало таких творінь, як фасад цього собору, де послідовно і в сукупності постають перед нами три стрілчастих портали, а над ними – ажурний карниз, неначе оздоблений мереживом з двадцяти восьми ніш з статуями королів; і величезне центральне вікно-розетка між двома боковими вікнами – немов священик з дияконом та іподияконом; і високий філігранний ряд арок трилистої форми, що на своїх тонких, тендітних колонах тримав важку площадку; нарешті дві похмурі й масивні вежі з шиферними піддашками. Усі ці гармонійні частини прекрасного цілого, споруджені одна над одною у п’ять величезних ярусів, розгортають перед очима, багатообразно і водночас пластично, свої незліченні деталі скульптури, різьби й карбування, могутньо пов’язані у спокійній величі цілого. Все це – величезна кам’яна симфонія, колосальне творіння однієї людини й одного народу, єдине й складне, немов вірші «Іліади»» чи романсеро, з якими воно споріднене; чудовий твір спільних зусиль цілої епохи, на кожному камені якого відбиті сотні виявів фантазії робітника, керованої генієм художника; одне слово, це рід могутнього й плідного творіння людського, подібного до творіння божественного, у якого воно перейняло його подвійний характер: різноманітність і вічність.

Те, що ми тут казали про фасад, слід сказати й про весь храм, а сказане про кафедральний собор Парижа стосується всіх християнських храмів середньовіччя. Усе в цьому мистецтві, яке з’явилося само по собі, логічне й пропорційне. Зміряти один палець ноги гіганта – це зміряти його всього.

Але повернімося до фасаду Собору Паризької Богоматері, такого, яким він нам видається ще й тепер, коли ми йдемо благоговійно споглядати суворий і могутній храм, що, за словами його літописців, нагонить жах: quae mole sua terrorem incutit spectantibus [48] Який своєю величчю нагонить жах на глядачів (лат.) .

Трьох важливих частин бракує нині цьому фасадові: насамперед одинадцяти східців, які колись підносили його над рівнем землі; не вистачає також нижнього ряду статуй, що стояли в нішах трьох порталів, і верхнього ряду статуй двадцяти восьми найстародавніших королів Франції, що прикрашали галерею першого ярусу, починаючи від Шільдеберга й кінчаючи Філіппом-Августом з королівською державою в руці.