Луїза Мей Олкотт - Хлопчики Джо

– Тоді чому не залишиш медицину? Займись чимось підхожим. Хіба я не казала тобі, що робиш дурість, обираючи цей фах, – сказала Нен із ледь помітним виразом стурбованості в проникливих очах, коли намагалася знайти ознаки хвороби на обличчі хлопця, рум’яному, як червоне яблучко.

– Ти знаєш, чому я вибрав цю професію й залишуся вірним їй, навіть, якщо доведеться погинути. Можливо, одразу й не скажеш, що мені зле, але знай: задавнене сердечне нездужання рано чи пізно зведе мене в могилу. Тільки одна лікарка в усьому світі здатна зарадити моєму горю, але не хоче.

Вираз задумливого смирення на обличчі Тома був одночасно кумедним і зворушливим. Він говорив щиро, хоч його натяки аж ніяк не заохочувалися співрозмовницею.

Нен насупилася, проте вона вже звикла до подібних промов і знала, як лікувати Тома.

– Ця лікарка застосовує найкращі ліки, але ще не було на світі такого важкохворого пацієнта. Ти був на тому балу, як я веліла?

– Був.

– Присвятив всю свою увагу гарненькій панні Вест?

– Танцював з нею цілий вечір.

– Невже вона не справила цілющого впливу на твоє велелюбне серце?

– Ніяковісінького! Один раз я позіхнув їй в обличчя, потім забув принести частування, й, нарешті, зітхнув з полегшенням, коли наприкінці балу відвів її до матусі.

– Приймай дозу цих ліків якомога частіше й спостерігай за симптомами. Прогнозую, що поступово в тебе виникне звикання.

– Ніколи! Я впевнений, що на мій організм це не подіє.

– Побачимо. Виконуй приписи лікаря! – відповіла вона суворо.

– Добре, док, – лагідно промовив хлопчина.

Хвилину тягнулося мовчання. Відтак немов яблуко розбрату було забуто під впливом приємних спогадів, викликаних знайомими ландшафтами, Нен несподівано сказала:

– Як весело ми, бувало, гралися в тому лісі! Пам’ятаєш, як ти впав з великого горіха й мало не зламав собі ключицю?

– Ще б пак! Як не пам’ятати… як ти натирала мене без кінця настоянкою полину, поки я весь не став червоно-коричневим, а пані Джо голосила через мою зіпсовану курточку, – засміявся Том, знову ставши на хвилину хлопчиськом.

– А як ти влаштував у будинку пожежу, пам’ятаєш?

– Згадай краще, як ти ходила на станцію за своєю скринею!

– Ти коли-небудь кажеш тепер «тисяча черепах»?

– А хто-небудь ще називає тебе «міс Шибайголова»?

– Так, Дейзі!.. Мила Дейзі, я не бачила її цілий тиждень.

– Я зустрів сьогодні вранці Демі. Він сказав, що вона зараз господарює в будинку мами Баер.

– Вона завжди допомагає пані Джо, коли та занурюється у «вир». Дейзі – зразкова домогосподарка, тож я раджу тобі домагатися її прихильності, якщо тобі бракує бажання по-справжньому взятися за навчання і спочатку подорослішати, перш ніж залицятися до дівчат.

– Нет розіб’є свою скрипку об мою голову, щойно я натякну на щось подібне. Ні, дякую. Інше ім’я закарбувалося в моєму серці. Його неможливо стерти так само, як синій якір на моєму плечі. «Надія» – мій девіз. «Ніколи не здаватися» – твій. Побачимо, хто триматиметься стійкіше.

– Ви, дурні хлопчиська, думаєте, що ми повинні розбитися на парочки, як за тих давніх днів, коли були дітьми. Але ми не збираємося займатися цією нісенітницею… Як гарно звідси виглядає Парнас! – вигукнула Нен, знову несподівано міняючи тему розмови.

– Будинок чудовий. Але я чомусь дедалі більше люблю старий Пламфілд. Ось здивувалася б тітка Марч, якби побачила, як все тут змінилося! – відгукнувся Том, коли вони затрималися біля воріт, щоб помилуватися краєвидом.

Несподіваний крик змусив друзів здригнутися. Майже одразу перед ними постав високий хлопчик зі скуйовдженим рудуватим волоссям, що перестрибнув через живопліт, наче кенгуру. Те саме спробувала зробити худорлява дівчинка, однак не розрахувала сили й повисла на кущах глоду, немов маленька фея. Капелюшок злетів у неї з голови й, тримаючись на зав’язках, зависнув на плечах, тож одразу впадало в око її виразне обличчя, обрамлене чорними кучерями. Спідниця могла розповісти про те, що дівчинка долала водні перешкоди, підкоряла дерева, але все-таки непоправної шкоди завдав їй стрибок через живопліт.

– Нен, будь ласка, знімай мене звідси швидше! А ти, Томе, тримай Тедді! В нього моя книжка! Мені вона дуже потрібна! – вигукнула Джозі, анітрохи не зніяковівши.

Том одразу схопив грабіжника за комір, а Нен витягла Джозі з колючого куща й поставила на ноги, не сказавши й слова докору. Вона сама була в дитинстві шибайголовою, тому поблажливо ставилася до всіх, хто вирізнявся активністю.