Луїза Мей Олкотт - Хлопчики Джо

Франц, якому вже виповнилося двадцять шість, досить успішно працював у гамбурзькій торговій фірмі свого далекого німецького родича. Його брат Еміль, поза сумнівом, був найвеселішим матросом з усіх, які будь-коли «борознили океан». Дядько Баер відправив його в довге плавання, сподіваючись, що нелегка служба на кораблі відіб’є в хлопця охоту до такого способу заробітку на життя. Проте небіж повернувся додому в повному захваті, тим самим остаточно переконавши пламфілдців: це його покликання. Той самий гамбурзький торговець запропонував молодому родичу приписатися на один зі своїх кораблів, тож Еміль почувався цілком щасливим.

Ден, як і раніше, не уявляв свого життя без мандрів. Спочатку він вирушив до Південної Америки, щоб взяти участь у геологічних дослідженнях, потім спробував розводити овець в Австралії, а тепер займався розробкою нових рудників у Каліфорнії.

Нет навчався в консерваторії й планував завершити музичну освіту в Німеччині. Том з поважних причин обрав медицину й нині відчайдушно намагався полюбити свою майбутню професію. Джек займався комерцією разом із батьком, мріючи якомога швидше набути власних статків. Доллі, Джордж та Нед вивчали юриспруденцію в Гарвардському університеті. Невдовзі після закінчення школи завершився й земний шлях Діка та Біллі. Пламфілдці сумували за ними, хоч і розуміли, що з такими важкими фізичними й розумовими вадами їхнє життя навряд чи було б щасливим.

Тедді й Роба називали «Левом і Ягням», оскільки молодший брат був самовпевненим і впертим, як цар звірів, а старший – лагідним, як найніжніша овечка.

Джо називала Роба «своєю донечкою» і водночас тішилася тим, що за м’якими манерами й делікатністю старшого сина криється чимало чоловічих чеснот. А ще вважала його найвідповідальнішим і найпрацьовитішим з усіх хлопчиків.

Зате дивлячись на Тедді, вона наче поверталась у власну юність і бачила себе тодішню: сповнену честолюбних мрій, примхливу, пустотливу. Джо жартувала, що молодшенький був помітною фігурою в Пламфілді зі своїми завжди скуйовдженими рудуватими кучерями, довгими ногами й руками, гучним голосом і невичерпною енергією. Щоправда, приблизно раз на тиждень у нього траплялися періоди похмурої похмурості. Тоді він занурювався в болото зневіри, звідки його незмінно витягали терплячий Роб або мати, яка добре знала, коли дати синові спокій, а коли розворушити.

Що й казати, Тед був і її гордістю, і джерелом прикрощів. Він невпинно демонстрував незвичні для свого віку здібності й таланти, тому матір дуже тривожило, ким же цей чудовий юнак стане, коли виросте.

Демі з відзнакою закінчив коледж, і пані Мег вже бачила його священником, фантазуючи про першу проповідь молодого пастора й наступне довге, сповнене користі життя, яке він вестиме, повсякчас відчуваючи загальну повагу. Проте Джон, як вона його тепер називала, рішуче відмовився вступати до богословської академії, заявивши, що втомився від книжок і має бажання пізнавати людей та реальний світ. І вже остаточно розчарував люблячу матір рішенням спробувати себе в журналістиці. Власне, це стало для неї справжнім ударом.

Однак Мег знала, що не слід нав’язувати свої переконання юним умам, а досвід – найкращий учитель, тож дозволила синові займатися тим, до чого лежить душа, хоч все-таки не полишала надії побачити його на церковній кафедрі.

Натомість тітка Джо дуже зраділа, коли дізналася, що в родині з’явиться репортер й одразу нагородила небожа прізвиськом «Дженкінс». Їй подобалося, що Демі не байдужа її улюблена літературна творчість.

Лорі, якого тепер частіше називали «дядьком Тедді», теж схвально поставився до вибору юнака й наперед передрікав йому чудову кар’єру. При цьому згадував Дикенса та інших знаменитостей, які почали з репортерської роботи, а потім стали відомими романістами або власниками великих газет. Тож Демі чув тільки тих, кого хотів чути й незворушно впроваджував у життя свої плани, попри умовляння стурбованої матері й глузування приятелів.

Не цуралася доля й дівчаток. Мила й хазяйновита Дейзі була найкращою подружкою й помічницею матері. Натомість її сестра Джозі у свої чотирнадцять і дня не могла прожити, щоб не встругнути якусь витівку. Її численні захоплення важко було перелічити, проте останнім часом перший рядок цього списку незмінно утримувала нездоланна пристрасть до театру, що неабияк стривожило найближчу рідню.

Бесс перетворилася на високу красиву дівчину, хоч незмінними залишилися її привабливі манери та вишуканий смак, якими в дитинстві маленька Принцеса підкорила всіх хлопчиків Пламфілду. Її таланти, успадковані від батька й матері, розвивалися всебічно, а значні родинні статки сприяли цьому.