Луїза Мей Олкотт - Хлопчики Джо

Проте гордістю маленького товариства вважалася невгамовна Нен. Як і багато свавільних дівчаток, вона поступово набувала ознак енергійної особистості, яка подавала великі надії, бо її честолюбству ніхто не стояв на заваді. Нен почала вивчати медицину в шістнадцять років, і не полишала навчання у свої двадцять, щоб стати кваліфікованою лікаркою, бо інші розумні й освічені жінки вже вибороли для неї право відвідувати коледж і практикуватися в лікарні.

Нен не змінювала мету свого життя відтоді, як озвучила її Дейзі, коли вони маленькими дівчатками сиділи на старій вербі: «Я не хочу возитися з ніякою сім’єю. В мене буде свій кабінет з купою пляшечок, скриньок і всяких там різних інструментів, і я роз’їжджатиму всюди на коні або в екіпажі й лікуватиму хворих людей». Таке майбутнє тепер швидко наближалося до цієї вродливої молодої дівчини. Її так захоплювало навчання, що жодна спокуса не мала шансу змінити це вподобання.

Щоправда, кілька гідних молодих людей спробували переконати дівчину взяти за взірець її подругу Дейзі, яка мріяла про «гарненький маленький будиночок і родину, щоб про неї піклуватися». Але Нен тільки сміялася у відповідь, змушуючи закоханих юнаків рятуватися втечею, коли пропонувала показати їй як фахівцю язик, який щойно говорив про кохання, або брала професійним жестом запропоновану руку, щоб тільки порахувати пульс. Як наслідок, біля неї не залишилося жодного симпатика – крім одного наполегливого юнака, запал якого вона поки що не змогла охолодити.

Том прикипів до Нен із дитячих років так само, як вона до своїх «інструментів». Він постійно демонстрував їй зворушливі докази вірності. Наприклад, вивчав ненависну йому медицину, хоч мав бажання та й хист до комерції. Дівчина, однак, була непохитною, а Том, щоб бути ближче до неї, вперто не кидав університет, маючи надію, що не стане причиною смерті найближчих друзів, коли почне лікарську практику.

Мег і Джо все ще розмовляли на веранді, а тим часом Нен і Том прямували до Пламфілду – поки що поодинці. Нен бадьоро крокувала тінистою заміською дорогою, розмірковуючи над цікавим випадком якогось захворювання, а Том мчав позаду, щоб «випадково» нагнати її – його звичайна хитрість, яка становила частину всієї гри.

Нен виросла красивою – матова чиста шкіра, ясні очі, жива усмішка, гордовита постава – неодмінна ознака молодих жінок, які мають мету в житті. Одягалася вона просто й практично, ніщо не сковувало її рух. Деякі перехожі оберталися, щоб помилуватися здоровою, щасливою дівчиною, яка крокує за місто в такий чудовий день широко розгорнувши плечі. Їхні почуття, поза сумнівом, поділяв розчервонілий юнак, що, пихкаючи, мчав за нею з капелюхом у руці, а кожен тугий завиток кучерявого волосся на його голові здригався від нетерпіння.

Незабаром вітерець доніс до Нен неголосне «Привіт!». Вона притишилася й спробувала, хоч і без успіху, вдати, ніби здивувалася, а потім привітно вигукнула:

– А, це ти, Томе!

– Схоже, що я. Подумав, можливо, ти підеш сьогодні за місто, – веселе обличчя хлопця ще більше засяяло від задоволення.

– Ти добре знав, що я піду. Як твоє горло? – запитала Нен своїм найпрофесійнішим тоном, який завжди допомагав їй гасити недоречні, на її думку, захоплення чоловіків.

– Горло? О, точно! Горло… пам’ятаю. Все гаразд. Ліки, які ти прописала, подіяли негайно. Я більше ніколи не назву гомеопатію шахрайством.

– Цього разу ти сам шахраював, тож шахрайськими були й пігулки, які я тобі дала. У них не містилося нічого помічного. Якщо цукор і молоко можуть так чудово виліковувати дифтерію, то я це, мабуть, візьму на замітку. О, Томе, Томе, невже ти ніколи не покінчиш зі своїми витівками?

– О, Нен, Нен, невже ти ніколи не перестанеш обводити мене навколо пальця?

І вони весело засміялися – так само, як робили це в дитинстві, яке завжди згадували, коли крокували до Пламфілду.

– Я знаю, що не побачу тебе цілий тиждень, якщо тільки не вигадаю який-небудь привід для візиту до твоєї приймальні. Ти весь час така заклопотана й зайнята, що мені ніяк з тобою не поговорити, – прояснив ситуацію Том.

– Тобі теж варто займатися справою, а не подібними дурницями. Вкотре кажу тобі, Томе, якщо повністю не зануришся в навчання, то ніколи нічого не досягнеш, – завважила Нен серйозно.

– Мені цього навчання цілком вистачає, – промовив у відповідь Том із таким виглядом, ніби згадав про щось огидне. – Людина повинна хоч трохи розважитися після того, як цілими днями роздивляється трупи. Я не можу довго витримувати це заняття без перерви, хоч деяким воно, схоже, приносить величезне задоволення.