Луїза Мей Олкотт - Хлопчики Джо

Тож Джо вичікувала й одночасно уважно спостерігала за ним. Помічала й позитивні зміни, так і шкоду, яку завдало йому перебування між різних людей. Їй дуже хотілося, щоб її «баламут» домігся успіху в житті, адже інші прогнозували, що нічого з нього не вийде. Проте досвід підказував їй, що людей не можна ліпити, як глину, тому задовольнялася скромною надією, що занедбаний хлопчик може стати просто хорошим чоловіком, і не просила нічого більшого.

Втім, навіть на це важко було розраховувати, зважаючи на пристрасність, якою нагородила його натуру природа. Ніщо не стримувало його запальний характер – тільки спогади про Пламфілд. Страх розчарувати вірних друзів, а також гордість, що була сильнішою особистих моральних правил, змушували його прагнути зберегти повагу товаришів, які любили його, попри всі недоліки.

– Не хвилюйся ні про кого, люба. Еміль – один з тих безтурботних і веселих хлопців, які завжди виходять сухими з води. Я подбаю про Нета. Ден тепер на правильному шляху. Нехай з’їздить в Канзас. Якщо план з облаштуванням ферми втратить свою чарівність в його очах, він зможе повернутися до бідних індіанців і принести їм чимало користі. Дуже сподіваюся, що це стане справою його життя – така незвичайна робота саме для нього. Боротьба з гнобителями й захист пригноблених – саме те заняття, до якого треба залучити таку небезпечну для нього самого енергію.

– Сподіваюся, що так і буде… О, що це? – Джо подалася вперед, прислухаючись до вигуків Тедді та Джозі.

– Мустанг! Справжній, живий мустанг! Ми зможемо осідлати його! Дене, ти просто молодчина! – кричав Тед.

– Індійський наряд для мене! Тепер я зможу зіграти Наміоку, якщо хлопчики поставлять «Метамора», – вигукувала Джозі, плескаючи в долоні.

– Голова бізона для Бесс! Помилуй, Дене, чому ти привіз для неї такий жахливо негарний подарунок? – запитала Нен.

– Я вирішив, що їй буде корисно взяти як модель для малюнків що-небудь сильне й природне. Вона ніколи не доб’ється життєвої правди у своїх роботах, якщо зображуватиме солодких амурів і кошенят, – відповів безпосередній, грубуватий Ден, пригадуючи, що, коли він був тут торік, Бесс довго обирала між головою Аполлона і власним котом-персом.

– Дякую, я спробую. Якщо мене спіткає невдача, ми зможемо поставити цю голову бізона в холі, щоб вона нагадувала нам про тебе, – сказала Бесс, ображена глузуванням над її ідеалами краси, але занадто добре вихована, щоб висловити своє обурення чимось іншим, крім звучання голосу, який був водночас солодкий і холодний, як морозиво.

– Гадаю, ти не захочеш приїхати подивитися на наше нове поселення разом з іншими? Чи картини реального життя непривабливі для тебе? – запитав Ден, намагаючись набути шанобливого вигляду, з яким усі хлопчики зверталися до Принцеси.

– Я збираюся до Рима, де навчатимуся кілька років. Вся мистецька краса світу зібрана там. Цілого життя не вистачить, щоб насолодитися її спогляданням, – повчально проказала Бесс.

– Рим – запліснявілий старий склеп, якщо порівнювати його із «Садом богів» і величними Скелястими горами. Мені байдуже до мистецтва. Природа – ось все, що важливо для мене. Я міг би показати тобі таке, що приголомшило б і тебе, і твоїх старих майстрів! Краще приїжджай разом з усіма. Джозі скакатиме на конях, а ти їх тим часом малюватимеш і ліпитимеш. Якщо стадо з сотні чудових мустангів не зможе показати тобі, в чому полягає справжня краса, я визнаю свою поразку, – запально мовив Ден.

– Я приїду коли-небудь з татом, щоб подивитися, що краще: мустанги, коні святого Марка чи ті, що стоять на Капітолійському пагорбі. Будь ласка, не ображай мої ідеали, а я спробую полюбити твої, – сказала Бесс, починаючи думати, що Захід, можливо, вартує того, щоб на нього поглянути.

– Домовилися! Я твердо впевнений, що всі американці мають спочатку оглянути всі куточки своєї країни, а вже потім прямувати в чужі краї, – завважив Ден.

– Новий Світ має певні переваги, проте є вони і в Старого Світу. В Англії жінки мають право голосувати, а в нас – ні. Мені соромно за Америку. Їй слід було б бути попереду інших країн у всіх хороших починаннях! – вигукнула Нен, яка вже встигла поборотися за права жінок.

– О, будь ласка, не треба! Люди ніяк не можуть дійти згоди щодо цього питання й обзивають один одного лайливими словами. Цього вечора збережімо мир і спокій! – благала Дейзі, яка терпіти не могла суперечок.

– Ви, жінки, зможете голосувати скільки завгодно в нашому новому містечку, а також висувати свої кандидатури на посади мера й членів міського правління. У нас буде повна свобода для всіх, а інакше я не зможу жити в цьому місці, – сказав Ден, додавши зі сміхом: – Я бачу пані Шибайголову та пані Шекспір Сміт, як і раніше, розходяться в думках.