Луїза Мей Олкотт - Хлопчики Джо

Думка про те, що Ден може зайнятися вивченням Платона, була кумедною, проте ніхто, крім пустотливого Тедді, не засміявся. Своєю чергою Ден поспішив поділитися з друзями іншим своїм планом, що зародився в його голові.

– Я, втім, не зовсім впевнений, що досягну успіху, займаючись фермерством. До того ж мене тягне до моїх старих друзів, індіанців Монтани. Вони миролюбне плем’я й відчайдушно потребують допомоги. Сотні померли від голоду, бо вони не отримують від уряду допомоги, яка належить їм за законом. Тим часом їхні сусіди, плем’я сіу, дуже войовничі, в них тридцять тисяч воїнів, тому уряд боїться їх і потурає всьому, чого вони зажадають. Ганьба! Чорт би забрав всіх цих чиновників! – Ден різко замовк, тільки-но лайка зірвалася з язика, але очі, як і раніше, блищали, й він квапливо повів далі: – Саме так! Я не вибачатимуся за те, що сказав. Якби в мене були гроші, коли я жив серед них, то віддав би до останнього цента цим бідолахам, яких обманом позбавили землі й загнали туди, де нічого не росте. Чесні посередники в такій ситуації могли б зробити багато. Гадаю, мені слід повернутися й допомогти цим людям. Я знаю їхню мову, вони мені подобаються. Нині маю кілька тисяч доларів, тож чи варто витрачати їх на своє влаштування й радіти життю, коли вони страждають. Що ви про це думаєте?

Ден, розчервонілий і схвильований від власної гарячої промови, виглядав в цю хвилину дуже мужнім та енергійним. Він прямо глянув у обличчя друзів, і всі вони відчули співчуття до скривджених.

– Зроби саме так! – вигукнула пані Джо, надихаючись. Чуже нещастя викликало у неї набагато більше інтересу й співчуття, ніж будь-яка удача.

– Зроби так! – луною повторив Тедді, аплодуючи, немов це була вистава. – Візьми мене в помічники! Я страшенно хочу поїхати туди, пожити серед цих славних хлопців і пополювати.

– Розкажи нам більше, щоб ми могли зрозуміти, чого вартує ця справа, – сказав пан Лоуренс, потай вирішивши заселити в майбутньому свої поки ще не куплені прерії індіанцями Монтани й водночас збільшити суму пожертвувань благодійному товариству, що посилає місіонерів до цих скривджених владою людей.

Ден одразу почав розповідати про все, що бачив у штатах Північної і Південної Дакоти, про племена північного заходу й про те, як їх ображають, про терпіння й сміливість індіанців, немов вони були його братами.

– Вони називали мене Ден Вогняна Хмара, бо краще моєї гвинтівки їм бачити не доводилося. А Чорний Яструб, мій вірний друг, не раз рятував мені життя й навчив всього, що знає сам. Вони зараз у біді, тож я хотів би віддячити їм.

Захопившись промовою Дена, присутні немов втратили інтерес до Денсвілля. Проте обачний пан Баер припустив, що один чесний посередник серед безлічі корисливих не зможе змінити ситуацію. Хоч така спроба й має ознаки благородства. Тож краще всебічно обміркувати майбутні дії, спробувати заручитися підтримкою авторитетних осіб у відповідних урядових колах і всебічно обстежити місцевість, а відтак ухвалити остаточне рішення.

– Добре, я так і зроблю. Нині збираюся з’їздити в Канзас і подивитися, що там можна зробити. Якось зустрів у Фриско одного хлопця – він добре відгукувався про ті місця. Скрізь так багато треба зробити, що я навіть не знаю, з чого почати. Іноді мені здається, що краще б у мене не було ніяких грошей, – насупившись, промовив Ден, відчуваючи ті самі труднощі, що й усі добрі душі, коли вони охоплені прагненням допомогти у великій справі всесвітньої благодійності.

– Я готовий зберігати твої заощадження доти, поки твоє рішення не набуде остаточності. Бо хлопчина ти гарячий і можеш віддати все першому зустрічному жебракові, який зуміє тебе розжалобити. Я пущу їх в оборот, а поверну тоді, коли вони знадобляться для справи, згоден? – запитав пан Лорі, який встиг навчитися розсудливості за роки, що минули з часів його власної марнотратної юності.

– Дякую, сер. Тішуся, що позбудуся їх на якийсь час. А якщо зі мною щось трапиться, збережіть всю суму, щоб допомогти якомусь іншому волоцюзі, як ви допомогли мені. Це мій заповіт, і ви всі свідки. Тепер мені полегшало на душі, – і, передавши пану Лорі пояс, в якому він носив свої скромні статки, Ден розгорнув плечі, немов скинув з них вантаж турбот.

Ніхто й уявити не міг ні того, скільки різних подій відбудеться, перш ніж Ден повернеться, щоб забрати свій капітал, ні того, наскільки близький він був в той момент до вираження своєї останньої волі… Поки пан Лоуренс пояснював, як він розпоряджатиметься грошима, почувся гучний голос, який весело виспівував: