Луїза Мей Олкотт - Хлопчики Джо

До вітальні увійшли Нет та Демі, незабаром до них приєдналися Тед і Джозі, відтак професор Баер з Робом. Всі гаряче бажали почути більше про «хлопчиків». Стукіт посуду й розмови лунали дедалі голосніше, а сонце, що заходило, наостанок дарувала яскраві промені веселій компанії, яка відпочивала в красивій залі після насиченого довгого дня.

Професор Баер був тепер сивий, але, як і раніше, міцний і веселий. Він насолоджувався улюбленою справою, працюючи з таким натхненням, що весь коледж повнився енергією його особистості. Роб був разюче схожий на батька. І не тільки зовні: його вже називали «молодим професором» – так захоплено займався він науками.

– Ну, душа моя, вітаю, скоро знову приїдуть обидва наші хлопчики, тож можемо радіти всім серцем, – сказав пан Баер, сідаючи поруч із Джо.

– О, Фрице, я така рада за Еміля, і, якщо ти схвалив вибір Франца, то й за нього теж. Ти ж бачив Людмилу? Це хороша партія? – запитала Джо в чоловіка, вручаючи йому власну чашку чаю й присуваючись ближче.

– Усе добре. Я бачив Madchen , коли їздив влаштовувати Франца на роботу в Німеччині. Тоді вона була зовсім дитиною, але дуже милою й чарівною. Її батько, Блюменталь, гадаю, задоволений, і хлопчик буде щасливий. Він надто німець, щоб його влаштувало життя поза Vaterland , тож він стане для нас сполучною ланкою між новим і старим. Це мене дуже тішить.

– А Еміль! Йому належить стати другим помічником в наступному плаванні! Чудово, правда? Щаслива тим, що в обох твоїх хлопчиків добре йдуть справи, адже заради них і їхньої матері тобі довелося відмовитися від дуже багатьох речей у житті. Ти не надаєш цьому значення, любий, але я ніколи не забуваю про твою жертовність, – сказала Джо, вклавши руку в долоню професорові з таким почуттям, немов знову була дівчиною, а Фриц прийшов зробити їй пропозицію.

Він безтурботно розсміявся, як завжди, й трохи відхиливши віяло, нахилився до неї, щоб прошепотіти:

– Якби я не приїхав до Америки заради бідних хлопчиків, то ніколи не знайшов би мою Джо. Ті важкі роки видаються тепер пречудовим часом, і я славлю Господа за все те, що, як мені здавалося, втратив, адже натомість знайшов щастя всього мого життя.

– Воркують! Вони там воркують! Дивіться, тут потайки жахливо фліртують! – закричав Тедді, заглядаючи за віяло на превелике збентеження матері й задоволення батька. Професор ніколи не соромився того, що вважав свою дружину найчарівнішою жінкою на світі. Роб негайно виштовхнув брата в сад через одні з розчинених дверей, але той одразу заскочив назад через інші, тож Джо склала віяло й тримала його напоготові, щоб дати по руках своєму пустотливому хлопчику, коли той знову наблизиться до неї.

Тим часом Нет, помітивши знак, який зробив йому чайною ложечкою пан Баер, зупинився перед ним з виразом шанобливої, щирої прихильності, яку завжди відчував до людини, що так багато зробила для нього.

– Я підготував для тебе рекомендаційні листи, синку. Вони адресовані двом моїм давнім лейпцизьким друзям. Ці славні люди допоможуть тобі в новому житті, яке ти почнеш в Європі. Тішуся, що вони будуть поруч з тобою, Нете, бо на початках на серці в тебе буде важко через Heimweh , і ти потребуватимеш підтримки, – сказав професор, вручаючи йому кілька листів.

– Дякую, сер. Так, гадаю, мені буде досить самотньо, поки не розпочнуться заняття, але потім музика й надія на успіх допоможуть мені підбадьоритися, – промовив Нет, який насправді мріяв завести нових друзів і водночас не хотів розлучатися зі старими.

На вигляд він уже був молодим чоловіком, але його блакитні очі дивилися, як завжди, безхитрісно, його рот, як і раніше, видавав деяку слабкість характеру, попри дбайливо запущені невеликі вусики, а високе чоло явно свідчило про творчу, музичну натуру юнака. Джо вважала, що скромний, ласкавий, слухняний, Нет був приємним, хоч і не блискучим свідченням успіху її методу виховання. Вона любила його, довіряла й не сумнівалася в його майбутньому, проте не очікувала на великі звершення. Хіба що, думалось їй, заохочувальний вплив європейської освіти й самостійне життя на чужині допоможуть йому вдосконалюватися як музиканту і стати більш вольовим чоловіком, ніж на те можна було сподіватися досі.

– Я приготувала всі твої речі – вірніше, це зробила Дейзі. Тільки-но ти збереш свої ноти, можна починати пакувати валізи, – сказала хлопцю Джо, яка так звикла відправляти своїх хлопчиків в найрізноманітніші частини світу, що їй було б цілком під силу зібрати кого-небудь з них навіть на Північний полюс.