Луїза Мей Олкотт - Хлопчики Джо

– «Все по черзі – ніхто не ображається» – так ми казали в дитинстві, коли всі хотіли покататися на Яблуневій Елен або поносити шкіряні чоботи, – жваво втрутилася Джо. – Так і ви повинні поділити вашу дівчинку між собою, а потім побачите, хто з вас приніс їй більше користі.

– Так ми й зробимо, – відповідали люблячі батьки зі сміхом, який викликали спогади, навіяні словами Джо.

– З яким задоволенням стрибала я на гілках тієї старої яблуні! Жодна поїздка на справжньому коні не давала мені стільки радості й стільки руху, – сказала Емі, дивлячись у вікно, немов знову бачила старий сад і маленьких дівчаток, які все ще граються під деревами.

– А скільки радості приносили мені ті чудові чоботи! – засміялася Джо. – У мене досі зберігається те, що від них залишилося. Вони зношені до дірок, але я, як і раніше, із задоволенням пройшлася б у них сценою поважним театральним кроком, якби тільки вони ще на це годилися.

– Мої найніжніші спогади пов’язані з металевою грілкою й «ковбасою». Скільки витівок ми робили! І як давно це було! – сказав Лорі, пильно дивлячись на двох жінок, які сиділи поруч із ним, немов йому було нелегко усвідомити, що це вже не маленька Емі й бунтівна Джо.

– Не намагайтеся, пане, переконати нас у тому, що ми старіємо. Насправді – тільки розцвіли і в оточенні наших юних бутонів виглядаємо, як чарівний букет, – сказала пані Емі, розправляючи складки свого рожевого мусліну з тим виразом витонченого задоволення, з яким в юності з’являлася на людях у новій сукні.

– Справді, не варто згадувати про наші шипи й зів’яле листя, – додала, зітхнувши, Джо. Її життя ніколи не було легким, і навіть тепер було чимало матеріальних турбот і душевних тривог.

– Ходімо краще вип’ємо чаю, мої любі, й подивимося, чим займається молодь. Ви втомилися, тож вас потрібно «підкріпити вином і освіжити яблуками», – сказав Лорі, подаючи руку кожній із сестер і відводячи їх до вечірнього чаю, який лився на Парнасі так само рясно, як колись нектар богів.

Вони знайшли Мег у літній вітальні – чудовій просторій залі, яку о цій порі заливало м’яке вечірнє світло й наповнювали шелестом листя дерев, бо четверо великих скляних дверей, що виходили в сад, були розчинені навстіж. Тут зазвичай проходили заняття хору, а в глибокому алькові, за ліловими фіранками, було влаштовано щось на кшталт маленької домашньої святині.

Канапа та овальний столик під велику вазу з квітами були єдиними меблями в цьому затишному куточку. Там висіли три портрети, а в кутках стояли два мармурових бюсти роботи Емі. Скульптурні зображення Бет і Джона Брука вирізнялися чудовою портретною схожістю й були сповнені безтурботної краси, яка завжди змушувала згадувати відомий вислів про те, що глина символізує життя, алебастр – смерть, а мармур – безсмертя.

Праворуч висів портрет пана Лоуренса. Той самий, який із захопленням роздивлялася дівчинка Джо, коли господар застав її у своїй бібліотеці. Час не потьмарив його. А от суворий вираз обличчя на портреті тітки Марч, який висів навпроти, роки пом’якшили. Вона була зображена у високому тюрбані, сукні з пишними рукавами та довгих рукавичках. Здавалося, що пильний погляд красивого старого джентльмена, гордий і водночас доброзичливий, викликав легку, трохи манірну усмішку на її вустах, які ось уже багато років не вимовили жодного різкого слова.

На почесному місці, завжди залитому теплим сонячним світлом, було миле обличчя мами, майстерно зображене великим художником, з яким вона дружила в ті роки, коли він ще жив у бідності й невідомості. Красива, зовсім, як жива, вона, здавалося, всміхалася дочкам, промовляючи радісно: «Щасти, я, як і раніше, з вами».

Три сестри стояли кілька миттєвостей нерухомо, дивлячись на улюблений портрет очима, повними ніжної побожності й печалі. Це відчуття ніколи не полишало їх, бо мама значила для них так багато, що ніхто ніколи не міг посісти її місце в їхньому житті. Минуло лише два роки відтоді, як вона пішла, щоб жити в новому світі, залишивши по собі найсвітліші спогади, які надихали всю родину. Тепер її дочками, що стояли впритул одна до одної, знову опанувало це почуття, а Лорі висловив його словами:

– Найбільше, що проситиму Бога для моєї дочки, щоб вона стала такою самою, як наша мама. Бог дасть, вона буде такою. Я докладу до цього всіх зусиль, адже найкращим, що є в мені, я зобов’язаний цьому дорогому янголу.

У цей момент свіжий, юний голос заспівав Ave Maria в іншому кінці зали: це Бесс, слухняно підкорилася бажанням батька зайнятися музикою й підсвідомо відгукнулася луною на молитву, яку він підніс за неї. Ніжні звуки мелодії, яку так часто співала колись «наша мама», повернули слухачів до реального світу після кількох швидкоплинних миттєвостей, коли їм вдалося знову пригорнутися душею до дорогого й втраченого. Сестри сіли разом біля відчинених вікон, із задоволенням слухаючи музику, а Лорі приніс їм чай, зробивши цю маленьку послугу особливо приємною для них.