Луїза Мей Олкотт - Хлопчики Джо

– Ми завершимо цю битву, коли в неї не втручатимуться богині, – сказав Тедді й поспішив слідом за матір’ю, згадавши про частування.

– Не встояв перед кексами, клянусь Юпітером! – крикнула Джозі йому навздогін, радіючи можливості хоч раз скористатися цим класичним виразом, забороненим для її статі.

Але Тед випустив парфянську стрілу, коли, відступаючи в повному бойовому порядку, відповів з найдоброчиннішим виразом обличчя:

– Покора командирам – найперший обов’язок воїна.

Джозі кинулася за ним, бажаючи використати свій жіночий привілей і залишити за собою останнє слово, але так і не вимовила тих фраз, які вертілися в неї на язиці, бо в зал, крокуючи через дві сходинки, піднявся з саду дуже засмаглий молодий чоловік у синьому костюмі, жваво вигукуючи: «Гей, на судні! Де вся команда?».

– Еміль! Еміль! – закричала Джозі, а в наступну мить до них підлетів і Тедді, тож недавні вороги завершили сутичку, об’єднавшись, щоб весело вітати дорогого гостя.

Кекси було забуто, й, схопивши кузена під руки, Джозі й Тедді потягнули його, немов два маленьких буксири чудове торгове судно, у вітальню. Там Еміль перецілував усіх жінок і потиснув руки всім чоловікам, крім свого дядька – його він обійняв за старим добрим німецьким звичаєм, на велику втіху всім, хто спостерігав за цією сценою.

– О, я не сподівався вже, що мені вдасться відбути з корабля сьогодні, але вдалося, тож взяв курс прямо на старий Пламфілд. Але там ні душі, тож я відчалив, став за вітром і пішов на Парнас, а тут ви всі до одного. Нехай Господь благословить вас! Як я радий всіх вас бачити! – вигукнув молодий моряк з широкою усмішкою. Він стояв перед ними, широко розставивши ноги, ніби все ще відчував під ногами хитку палубу.

– Тобі слід було сказати «сім футів вам всім під кілем», а не «нехай благословить вас Господь». Емілю, це зовсім не морський вираз! О, як приємно ти пахнеш смолою й корабельними знаряддями! – сказала Джозі, вдихаючи з великим задоволенням свіжий морський запах, який він приніс із собою.

Еміль був її головним фаворитом серед всіх кузенів, а вона – його улюбленицею. Тому не могло бути сумнівів, що для неї в відстовбурчених кишенях його синьої куртки знайдуться неабиякі скарби.

– Стоп, мій морський вовк! Дозволь мені кинути лот, перш ніж ти упірнеш, – засміявся Еміль, утримуючи дівчинку однією рукою, бо здогадався, чому вона так ніжно погладжує його кишеню.

Відтак почав витягувати коробочки й пакетики, підписані іменами тих, кому вони призначалися. Він вручав їх друзям і рідним з відповідними заувагами, які викликали сміх і коментарі у відповідь: Еміль був ще тим дотепним юнаком!

– Ось трос, який хвилин п’ять утримуватиме наш маленький буксир на місці, – сказав він, надягаючи красиве намисто з рожевих коралів на шию Джозі. – А ось це русалки прислали нашій Ундині, – і він вручив Бесс нитку перламутрових черепашок на срібному ланцюжку. – Наша Дейзі, подумав я, напевно захоче отримати скрипку, а Нет зуміє знайти її, щоб вручити подарунок, – вів далі моряк зі сміхом, коли витягнув з пакетика витончену філігранну брошку у формі скрипки.

– Я знаю, їй сподобається! Віднесу прямо зараз, – радісно відповів Нет, зникаючи за дверима. Хлопець ні на мить не сумнівався, що йому вдасться знайти Дейзі, хоч Еміль і не застав її в старому будинку.

Своєю чергою Еміль лукаво розсміявся й, шаркнувши ногою, з поклоном вручив тітці Джо незвичайного, вирізаного з каменю ведмедя з роззявленою пащею, що насправді був… чорнильницю.

– Знаючи про вашу духовну любов до цих милих тварин, я привів одну з них до вашого пера.

– Дуже добре, Комодоре! Молодець! – сказала Джо, дуже задоволена подарунком, а професор одразу передбачив, що з глибин цієї чорнильниці з’являться «творіння, гідні Шекспіра» – так надихне письменницю улюблений ведмедик.

– Тітка Мег, попри свою молодість, любить носити чепчики, тому я попросив Людмилу роздобути мені мережив. Сподіваюся, вам вони сподобаються, – і розгорнувши пакунок з цигаркового паперу підняв пальцями тонкі, як павутинка, штучки, одна з яких незабаром вже лежала, немов вуаль з легких сніжинок, на красивому волоссі Мег.

– Я не міг знайти нічого досить елегантного для тітки Емі, адже в неї завжди є все, чого забажається. Тому привіз ось цю маленьку картинку. Вона нагадує мені вас, тітонько, коли Бесс була малятком, – і він вручив Емі овальний медальйон зі слонової кістки із зображенням золотоволосої Мадонни й немовляти, що лежало в неї на колінах.