Луїза Мей Олкотт - Хлопчики Джо

У неї просто забракло сил зображувати радість, коли одна за одною групи, сповнених ентузіазму учнів різних приватних пансіонів робили набіги на її будинок і його околиці в пошуках сувенірів, а люб’язні дорослі відвідувачі день у день повагом підіймалися сходами, що вели до головних дверей, майже остаточно стерши їх. Коли нові слуги звільнялися після тижневого випробування дверним дзвінком, який теленькав від рання до смеркання. Коли чоловік був змушений охороняти її під час обіду, а сини прикривати відступ через вікна, що виходять на задній двір, куди вона тікала від нав’язливих гостей, що вривалися в будинок без попередження.

Ось опис одного дня з життя письменниці, який, можливо, дасть змогу краще пояснити стан справ, забезпечить певною мірою виправдання нещасній жінці й, можливо, хоч трохи присоромить мисливців за автографами, які нині лютують по всій країні.

– Варто було б прийняти закон, який захищатиме нещасних авторів від публіки, – сказала Джо одного ранку, незабаром після приїзду Еміля, коли пошта принесла їй більше листів, ніж зазвичай. – Для мене це нагальніше питання, ніж міжнародне авторське право, адже час – гроші, а спокій – здоров’я. Я втрачаю те й те, не отримуючи навзаєм нічого, крім втрати поваги до людства й відчайдушного бажання втекти в пустелю, оскільки не можу сховатися за закритими дверима навіть у вільній Америці.

– Мисливці за знаменитостями вселяють жах, коли вони шукають здобич. Якби вони могли помінятися місцями зі своїми жертвами, це принесло б їм величезну користь. Вони зрозуміли б, як набридають, коли «мають честь нанести візит, щоб висловити глибоке захоплення вашими чудовими творами», – процитував Тедді одного з відвідувачів з поклоном у бік своєї матері, яка похмуро дивилася в ту хвилину на дванадцять прохань про автограф, що лежали перед нею.

– Я остаточно вирішила таке: на такі листи більше не відповідатиму, – сказала Джо з твердістю в голосі. – Цей хлопчик отримав від мене шість автографів. Мабуть, він їх продає. А ця дівчинка навчається в учительській семінарії. Якщо я надішлю їй автограф, то інші учениці теж попросять. Всі автори починають із вибачень і пишуть, що розуміють, як відривають і дратують мене подібними проханнями, але в наступному рядку вже йдеться про те, що вони взяли на себе сміливість написати, бо я люблю хлопчиків, бо вони люблять мої книжки, бо це тільки один раз тощо. Емерсон і Віттьєр кидали такі листи в кошик для сміття, і, хоч я тільки літературна няня, яка забезпечує легкозасвоюване моральне пюре для молоді, однак, мабуть, доведеться все-таки наслідувати приклад знаменитих. Адже в мене не буде часу на їжу та сон, якщо я спробую задовольнити прохання всіх милих нерозумних дітей, – проказавши цей монолог, Джо з великим полегшенням відсунула пачку листів.

– Я дам тобі спокійно поснідати, liebe Mutter , – сказав Роб, який часто брав на себе обов’язки її секретаря. – Ось один з листів, – і, зламавши велику печатку, прочитав:

Мадам, оскільки Небесам було завгодно винагородити Вас за Ваші літературні праці великими статками, я без вагань звертаюся до Вас з проханням надати кошти на покупку нового потира для нашої церкви. До якої б із християнських церков Ви не належали, Ви, зрозуміло, проявите щедрість, відгукнувшись на таке прохання.

– Надішли їй ввічливу відмову, любий. Я тільки годуватиму й одягатиму бідних біля мого порога. Це моя вдячна жертва Господу за успіх. Що там далі, – проказала Джо, оглядаючи вдячним поглядом свій щасливий будинок.

– Молодий літератор вісімнадцяти років пропонує поставити твоє ім’я на обкладинці написаного ним роману, а після першого видання він поставить своє. Ну й зухвалість! Я вважаю, ти не погодишся, попри твоє добре серце та симпатію до більшості молодих писак.

– Я не можу виконати його прохання. Скажи йому це м’яко й не дозволяй, заради Бога, надсилати рукопис. У мене вже сім штук на руках, а часу не вистачає навіть на те, щоб прочитати свій власний, – рішуче сказала Джо, задумливо витягуючи з чашки для полоскань маленького листа, який впав туди, й відкриваючи його з обережністю: криво виведена на конверті адреса свідчила, що писала дитина. – Тут я відповім сама. Маленька хвора дівчинка просить книжку. Вона її отримає, але я не можу написати продовження до всіх інших, щоб порадувати її. О, не знати мені відпочинку, якщо я намагатимуся задовольнити цих «ненаситних Оліверів Твістів», що вимагають нових оповідань. Що там ще, Робіне?