Артур Конан Дойл - Повернення Шерлока Голмса

– Ви їх скопіювали?

– Аякже. Їх було зовсім небагато. Ось вони.

Чоловік показав нам ще один аркуш паперу. Новий танок мав такий вигляд:

– Скажіть, – спитав Голмс і по його очах я побачив, що він дуже розхвилювався, – ці чоловічки були дописані до попереднього напису чи намальовані окремо?

– Вони були намальовані на нижній панелі дверей.

– Чудово! Це для нас найважливіше, бо вселяє в мене надію. Прошу, пане Гілтон Кьюбітт, продовжуйте вашу цікаву розповідь.

– Та нема що додати, пане Голмс, крім того, що я дуже розсердився на дружину за те, що вона завадила мені спіймати цього негідника, котрий сховався. Вона запевняла, що боялася за мене. Спочатку у мене виникла підозра, що боялася вона зовсім не за мене, а за нього, позаяк не сумнівався, що вона знає, хто це такий і що означають його дивні сигнали. Але голос моєї дружини й її погляд, пане Голмс, мають властивість розсіювати будь-які підозри, і тепер я вже не сумніваюся, що вона справді боялася за мене… Ось і все, що сталося. А тепер чекаю від вас поради, що маю робити далі. Мене аж тягне сховати в кущах п’ять-шість наших сільських парубків. Вони дали б йому такого прочухана, що назавжди залишив би нас у спокої.

– Боюся, що настільки складну справу не вилікувати такими простими ліками, – сказав Голмс. – Скільки часу ви можете пробути в Лондоні?

– Маю повернутися сьогодні ж, бо не можу залишити дружину на ніч на самоті. Вона дуже нервувала і просила мене повернутися якнайскоріше.

– Мабуть, маєте рацію. Але якби ви могли залишитися, я через день або через два поїхав би разом із вами. У будь-якому разі, залиште мені ці папірчики. Незабаром я приїду до вас і, цілком імовірно, проллю певне світло на цю справу.

Шерлок Голмс тримався зі своїм звичайним професійним спокоєм, але я так добре його знав, що бачив: він дуже схвильований. Заледве широка спина Гілтона Кьюбітта зникла за дверима, як мій приятель кинувся до столу, розклав перед собою папірці з чоловічками в танці та заглибився в обчислення. Впродовж двох годин він заповнював сторінку за сторінкою цифрами та літерами. Ця робота так захопила його, що він, мабуть, зовсім забув про мою присутність. Коли справа ладналася, він починав наспівувати та насвистувати, коли ж безпорадно розводив руками, то непорушно сидів із похмурим чолом і лупав очима. Нарешті сищик задоволено вигукнув, схопився з крісла і заметушився по кімнаті, потираючи руки. Потім відправив довгу телеграму.

– Якщо мені дадуть відповідь таку, як сподіваюся, ваша книжка, Ватсоне, збагатиться описом нової пригоди, – мовив він. – Завтра, ймовірно, ми з вами поїдемо до Норфолка й остаточно розкриємо таємницю, що додала нашому приятелю стількох неприємностей.

Зізнаюся, що мене мучила цікавість, але я знав, що Голмс любить давати пояснення лише тоді, коли сам вважає це за потрібне, і терпляче чекав, коли він зволить поділитися зі мною своїм відкриттям.

Але відповідь на телеграму не прийшла. Впродовж двох днів Голмс нетерпляче прислухався до кожного дзвіночка. Увечері наступного дня ми отримали листа від Гілтона Кьюбітта. Він повідомляв, що у нього все гаразд, лише на підставці сонячного годинника сьогодні вранці з’явився найдовший напис. До листа додавалася точна його копія. Ось вона:

Голмс зігнувся над цим химерним малюнком і раптом, схопившись на ноги, зойкнув здивовано та сердито. Його заклопотане обличчя спохмурніло.

– Ми дозволили цій справі зайти надто далеко, – сказав він. – Які потяги вирушають до Норт-Волшему ввечері?

Я зазирнув у розклад. Останній потяг тільки-но відійшов.

– Доведеться раніше поснідати і їхати першим ранковим потягом, – зітхнув Голмс. – Наша присутність там украй необхідна. Ага! Ось і телеграма, яку я чекав. Стривайте хвилиночку, пані Гадсон, можливо, нам знадобиться послати відповідь. Ні, все йде так, як я і очікував. Ця телеграма остаточно доводить, що ми не маємо права більше тримати пана Гілтона Кьюбітта в незнанні про стан справ, бо наш недалекий норфолкський сквайр потрапив у винятково небезпечну павутину.

Переходячи до закінчення цієї похмурої історії, яка здалася мені спочатку такою безглуздою та кумедною, я ще раз переживаю весь той жах, який мені довелося пережити тоді. Як би я хотів мати можливість повідомити читачам, що ця історія скінчилася щасливо для всіх! Але моя праця – точний літопис фактів, тому змушений простежити аж до похмурого кінця весь дивний ланцюг подій, через які за кілька днів про садибу Рідлінґ-Торп-Менор загомоніла вся Англія.