Генрик Сенкевич - Quo vadis

Якийсь час ішли мовчки, потім Хілон сказав:

– Я тебе не зраджу, та бережись стражників.

– Я боюся Христа, а не стражників.

– І це слушно. Немає тяжчої провини за вбивство. Буду за тебе молитися, та не знаю, чи навіть моя молитва чогось досягне – хіба що ти даси обітницю, що ніколи в житті нікого не зачепиш пальцем.

– Я й так убив ненавмисно, – відповів Урс.

Одначе Хілон, який прагнув про всяк випадок убезпечитися, не переставав викликати огиду до вбивства в Урсові й заохочувати його до дачі обітниці. Випитував і про Вініція, але лігієць відповідав на його запитання неохоче, повторюючи, що з уст самого Вініція почує те, що має почути. Розмовляючи в такий спосіб, здолали, врешті, далекий шлях, який одділяв помешкання грека від Затибря, й опинилися перед будинком. Серце Хілона почало знову битися неспокійно. Зі страху видалося йому, що Урс поглядає на нього якимось ласим поглядом. «Невелика втіха, – мовив подумки, – якщо мене вб'є ненавмисно, я волів би, в усякому разі, аби його розбив параліч, а разом з ним і всіх лігійців, що дай, Зевсе, якщо зможеш». Так розмовляючи, загортався щоразу дужче в свою галльську одежину, повторюючи, що боїться холоду. Врешті, коли, пройшовши через сіни й перший двір, опинилися в коридорі, що вів до саду біля будиночка, раптом зупинився і сказав:

– Дозволь мені перевести дух, інакше ж бо не зможу розмовляти з Вініцієм і давати йому рятівні поради.

Сказавши це, не рушив з місця – бо хоча повторював собі, що ніяка небезпека йому не загрожує, одначе від думки, що постане серед тих таємничих людей, яких бачив ув Остріані, ноги його злегка тремтіли.

Тим часом із будиночка долинув спів.

– Що це? – запитав.

– Кажеш, що ти християнин, а не знаєш, що в нас є звичай після кожної трапези славити Спасителя нашого співом, – відповів Урс. – Міріам із сином мусила вже повернутись, а може, й апостол із ними, бо щодня провідує вдову та Криспа.

– Веди мене просто до Вініція.

– Вініцій у тій кімнаті, де і всі, бо вона найбільша, а решта – самі темні кубікули, куди ми тільки спати ходимо. Ходімо вже – там одпочинеш.

І ввійшли. В кімнаті було темнувато, вечір стояв похмурий, зимовий, а полум'я кількох світильників не зовсім розганяло темряву. Вініцій радше здогадався, ніж упізнав у чоловікові під каптуром Хілона, той же, побачивши ложе в кутку кімнати і на нім Вініція, рушив, не дивлячись на інших, просто до нього – буцім у переконанні, що біля нього буде йому найбезпечніше.

– О пане! Чому ж ти не послухався моїх порад! – заволав, складаючи руки.

– Мовчи, – сказав Вініцій, – і слухай!

Тут проникливо почав дивитись у вічі й говорити повільно й виразно, мовби хотів, аби кожне його слово зрозумілим було як наказ і лишилося раз і назавжди в Хілоновій пам'яті.

– Кротон кинувся на мене, щоб мене вбити й пограбувати – розумієш! Тоді я вбив його, ці ж люди перев'язали рани, що я дістав їх у боротьбі з ним.

Хілон одразу зрозумів: якщо Вініцій так говорить, то хіба відповідно до якоїсь домовленості з християнами, а в такому разі хоче, щоб йому повірили. Зрозумів також із його обличчя, тож миттю, не виявивши ні сумніву, ні здивування, підвів очі догори й заволав:

– То був страшенний негідник, пане! Всіляко ж я тебе застерігав, аби йому не довіряв. Усі мої напучування відскакували від його довбешки, як горох від стіни. В усьому Гадесі нема для нього достойної кари. Бо хто не може бути чесним, той до певної міри мусить бути негідником; кому ж важче стати чесним, як не негіднику? Але щоб напасти на свого доброчинця й такого великодушного пана… О, боги!..

Тут, одначе, згадав, що по дорозі відрекомендував себе Урсові як християнина, – й замовк.

Вініцій сказав:

– Коли б не кинджал, який я мав при собі, він би мене вбив.

– Благословляю ту хвилину, в яку я порадив тобі взяти хоч кинджал.

Але Вініцій спрямував на грека запитливий погляд і запитав:

– Що ж ти робив сьогодні?

– Як це що? Чи я не сказав тобі, пане, що давав обітниці за твоє здоров'я?

– І нічого більше?

– І саме збирався провідати тебе, коли цей добрий чоловік надійшов і сказав, що ти мене викликаєш.

– Ось табличка. Підеш із нею до мого дому, знайдеш мого вільновідпущеника й оддаси йому її. Написано на ній, що я виїхав до Беневента. Скажеш Демасові од себе, що вирушив сьогодні вранці, викликаний терміново листом Петронія.

Тут повторив, натискаючи на кожне слово:

– Виїхав я до Беневента – розумієш?

– Виїхав, пане! Вранці попрощався я з тобою біля Капенської брами – й після твого від'їзду напала на мене така туга, що коли твоя великодушність її не розрадить, я помру від плачу, як нещасна дружина Зета [230]з туги за Ітилом.