Генрик Сенкевич - Quo vadis

Вініцій, хоча був хворий і звик уже до спритності грека, не міг усе-таки стриматись од посмішки. Радий був тому, що Хілон зрозумів його з першого слова, тож сказав:

– Отже, допишу, щоб тобі витерли сльози. Дай-но світильник.

Хілон, уже цілком заспокоєний, підвівся і, зробивши кілька кроків у бік коминка, взяв один із палаючих на карнизі світильників.

Але коли каптур зсунувся при тій дії йому з голови і світло впало просто на його обличчя, Главк підхопився з лави і, підбігши, став перед ним.

– Не впізнаєш мене, Цефасе? – спитав.

І голос його був таким страшним, що всі здригнулися.

Хілон підняв світильник і впустив його якраз у ту хвилину на підлогу – після чого зігнувся вдвоє і застогнав:

– Не я… не я!., пощади!

Главк же повернувся до тих, що вечеряли.

– Ось чоловік, який продав і погубив мене і всю мою сім'ю!..

Історія його була відома і всім християнам, і Вініцію, який не здогадався, хто такий Главк, бо непритомнів щоразу, коли той йому перев'язував рани, через те імені його не чув. Але для Урса коротка та мить, у поєднанні зі словами Главка, була немовби блискавиця в темряві. Впізнавши Хілона, одним стрибком опинився біля нього, схопив його за руки і, загнувши йому їх за спину, закричав:

– Це він мене намовляв, аби вбив Главка!

– Пощадіть! – стогнав Хілон. – Оддам вам… Пане! – заволав, повертаючи голову до Вініція. – Порятуй мене! Я ж тобі повірив, заступись за мене… Твій лист… однесу. Пане! Пане!..

Але Вініцій, який байдужіше за всіх дивився на все, що відбувається, бо, по-перше, всі справи грека були йому відомі, по-друге, серце його не знало, що таке жалість, сказав:

– Закопайте його в саду: лист понесе хтось інший.

Хілонові здалося, що слова ці є остаточним вироком.

Кістки його вже тріщали в страшних руках Урса, на очі навернулися сльози від болю.

– Заклинаю вашим Богом! Пощадіть! – благав. – Я християнин!.. Pax vobiscum! Я християнин, а якщо мені не вірите, охрестіть мене ще раз, іще двічі, ще десять разів! Главку, це помилка! Дозвольте мені сказати! Зробіть мене рабом… Не вбивайте мене! Згляньтеся!..

І голос його, пригнічений болем, усе слабшав, як раптом із-за столу підвівся апостол Петро, похитав сивою своєю головою, схилив її на груди й заплющив очі, та потім розплющив їх і сказав серед тиші, що настала:

– Ось що сказав нам Спаситель: «Якщо ж согрішить проти тебе брат твій, вичитай йому; а якщо покається, прости йому. І якщо сім разів на день согрішить проти тебе і сім разів звернеться до тебе, мовлячи: – Каюсь! – прости йому!»

Після цих слів стало ще тихіше.

Главк стояв тривалий час, затуливши лице долонями, врешті опустив їх і сказав:

– Цефасе, нехай тобі так Бог простить кривди мої, як я тобі їх в ім'я Христа прощаю.

І Урс, відпустивши руки грека, поквапливо додав:

– Нехай до мене Спаситель буде милостивим, як і я прощаю тобі.

Хілон упав навколішки і, впершись руками в підлогу, вертів головою, як звір, спійманий у сіті, роззираючись навколо й чекаючи, звідки прийде смерть. Очам і вухам іще не вірив і не смів сподіватися на прощення.

Але поволі він оговтувався від переляку, тільки посинілі губи ще тремтіли. Тим часом апостол сказав:

– Одійди з миром!

Хілон підвівся, та говорити ще не зміг. Мимоволі наблизився до ложа Вініція, буцім іще шукаючи в нього захисту, бо не мав часу досі подумати, як це той, що користався з його послуг і був у певній мірі його спільником, засудив його, тим часом як ті, власне, кому шкодив, простили. Думка та мала прийти до нього пізніше. Тепер у погляді його видно було тільки подив і недовіру. Якось зміркував уже, що йому прощено, хотів, одначе, якомога швидше вирватися звідси, від цих незрозумілих людей, чия доброта вражала його майже так, як вражала б жорстокість. Здавалося йому, що коли б довше залишився, сталося б іще щось несподіване, тож, зупинившись над Вініцієм, заговорив уривчастим голосом:

– Дай, пане, лист! Дай лист!

І, схопивши табличку, яку йому подав Вініцій, низько вклонився християнам, а потім хворому і, згорбившись, рухаючись при самій стіні, вибіг за двері.

У саду, коли огорнула його темрява, страх здіймав йому знову волосся дибом, адже був певен, що Урс поспішить за ним і вб'є посеред ночі. Втікав би щосили, та ноги відмовилися його слухатися, за хвилину й зовсім однялися, бо Урс і дійсно стояв біля нього.

Хілон упав ниць на землю й заскиглив:

– Урбане… В ім'я Христа…

Але Урбан сказав:

– Не бійся. Апостол наказав мені вивести тебе за браму, щоб не заблукав у темряві, якщо ж бракує сил, то провести тебе додому.