Генрик Сенкевич - Quo vadis

І зблід од гніву та ослаблення. Але Лігія, яка із сусідньої кімнати чула всю розмову й була певна, що Вініцій виконає обіцяне, злякалася його слів. Не хотіла аж ніяк його смерті.

Поранений і беззахисний, він викликав у неї тільки співчуття, а не страх. Після втечі, живучи серед людей, що перебували постійно в релігійному екстазі й роздумували тільки про жертви, самозречення та милосердя без меж, сама надихнулася новим ученням настільки, що воно заступило для неї дім, сім'ю, втрачене щастя і водночас із неї зробило одну з таких дів-християнок, які змінили пізніше стару душу світу. Вініцій занадто багато важив у її долі й занадто багато було з ним пов'язано, щоб могла про нього забути. Думала про нього цілими днями й не раз прохала Бога про таку хвилину, в якій, запалена вченням, могла б йому відплатити добром за зло, милосердям за переслідування, переконати його, привести його до Христа і врятувати. А тепер їй здавалося, власне, що такий час настав і що молитви її почуто.

Тож наблизилася до Криспа з натхненним обличчям і почала говорити так, якби її вустами мовив якийсь інший голос:

– Криспе, нехай він залишиться серед нас і ми залишимося з ним, допоки Христос його зцілить.

А старий пресвітер, який звик шукати в усьому промисел Божий, бачачи її екстаз, подумав одразу, що, може, її вустами промовляє вища сила, і, устрашившись у душі, схилив сиву голову.

– Нехай буде так, як ти говориш, – сказав.

На Вініція, що протягом усього часу не зводив з неї очей, те швидке послушенство Криспа справило дивне і хвилююче враження. Здалося йому, що Лігія серед християн є такою собі Сивіллою [229]чи жрицею, що оточена пошаною та послухом. І мимоволі пройнявся цими почуттями. До любові, яку відчував, додалося тепер ніби певне побоювання, перед яким любов сама уявлялася чимось майже зухвалим. Не міг при тому звикнути до думки, що стосунки їхні змінилися, що тепер не вона від нього, а він залежить од її волі, що лежить ось хворий, побитий, що перестав бути силою, яка вчиняє напад, підкоряє, і що він, мов безпомічне дитя, перебуває під її опікою. Для його натури, гордовитої та свавільної, такі стосунки з будь-якою іншою істотою були б принизливими – але тут він не тільки не відчув себе приниженим, але був удячним їй, як своїй володарці. Було це відчуття для нього нечуваним, іще день тому таке не спало б йому й на думку, і вразило б його навіть у цю хвилину, якби він міг собі його усвідомити. Але він не запитував тепер, чому так сталося, ніби це було справою цілком природною, почувався тільки щасливим, що залишається.

І хотів їй подякувати – з ніжністю і ще з якимось почуттям, настільки йому не знайомим, що його навіть назвати не міг, позаяк була це просто покірність. Але попереднє збудження виснажило його так, що говорити не міг і дякував їй тільки очима, в яких сяяла радість, що залишається біля неї і що матиме можливість дивитися на неї завтра, післязавтра, може, ще довго. Радість змішувалася в нього тільки з побоюванням втратити це, що знайшов; побоювання було таким великим, що коли Лігія подала йому за хвилину воду і охопило його бажання стиснути її долоню – побоявся це зробити, побоявся – він, той самий Вініцій, який на бенкеті в імператора цілував силоміць її вуста, і після її втечі обіцяв собі, що тягтиме її за волосся до кубікулу або накаже її шмагати.

Але почав також побоюватись, аби якась недоречна допомога ззовні не затьмарила йому радості. Хілон міг дати знати про його зникнення префектові міста або вільновідпущеникам у його домі – а в такім разі слід було чекати вторгнення стражників. Промайнула навіть думка, що тоді міг би наказати схопити Лігію й зачинити в своїм домі, але відчував, що того робити не мусить – і не здатен. Був чоловіком свавільним, зухвалим і доволі розбещеним, а при потребі й невблаганним, одначе не був ні Тигелліном, ні Нероном. Військове життя надало йому певного усвідомлення справедливості, честі й сумління, тож розумів, що такий вчинок був би чимось страшенно підлим. Був би врешті здатним вдатися до нього у нападі гніву і в повноті сил, але в ту хвилину був розчуленим і хворим, тож дбав про те лишень, аби ніхто не став між ним і Лігією.

Зауважив із здивуванням, що відтоді як Лігія стала на його бік, ані вона сама, ні Крисп не вимагали від нього ніяких запевнень, так немовби певні були, що в разі потреби захистить їх якась надприродна сила. Вініцій, у голові якого від часу слухання в Остріані повчання й оповіді апостола почали плутатись і стиратися відмінності між речами можливими й неможливими, не був також занадто далеким од припущень, що так би могло бути. Одначе, зваживши речі більш тверезо, він сам нагадав їм, що говорив про грека, і знову зажадав, аби привели йому Хілона.